Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

Не встиг я оком змигнути, як стіна знову стала нормальною, але тепер замість неї тремтів я. Що в біса відбувається? Може, Маска встиг накласти на мене закляття, поки я ще не роз’явився? І, якщо так, куди воно націлене?

Підвівшись, я уважно роздивився навкруги. Здавалося, наразі все було на своїх місцях. Я розумів, що це не може бути простою галюцинацією, спричиненою недавніми стресами, бо Дроппа теж бачив таку саму картину. Отже, у мене не їде дах. Ні, тут було ще щось, і хай що це таке, я відчував, що воно й наразі ховається неподалік. Повітря було незвично прозорим, і кожна річ вирізнялася неприродно чітко.

Я швидко обійшов усю кімнату, не уявляючи, що, власне, шукаю. Тож нічого дивного, що так нічого й не знайшов. Вийшов у коридор. Чи можливо, що я приніс із собою цю проблему, в чому вона б не полягала? Може, це Джасра, нерухома й зневажена, виявилася троянським конем?

Я попростував до головної зали. Тільки-но зробив кроків із десяток, як попереду виникли навкісні світлові ґрати. Я присилував себе не зупинятись, і з моїм наближенням решітка відкотилася назад, попередньо змінивши форму.

— Мерлю, ходи сюди!

Голос належав Люкові. Самого Люка не було видно.

— Куди? — відгукнувся до нього, не притишуючи ходи.

Відповіді не було, але решітка розійшлася посередині, й половинки гойднулися вбік, наче віконниці, а за ними відкрилося сліпуче світло; мені здалося, наче я помітив у цьому світлі кролика. Тоді видиво раптово зникло, і могло б здатися, що все знову стало нормальним, якби не сміх Люка, який іще кілька секунд лунав невідомо звідки.

Я побіг. Невже це Люк насправді є моїм ворогом, як мені казали, а я не вірив? Може, всі ці події, що відбулися останнім часом, — тільки засіб маніпулювати мною, і він усе це підлаштував, аби я звільнив його матусю з Вежі Чотирьох Світів? А тепер, коли вона в безпеці, чи не вистачить йому зухвальства захопити з її допомогою Амбер, а мене викликати на чаклунський двобій на незрозумілих для мене умовах?

Ні, я не міг у це повірити. Був упевнений, що він не мав потрібної для цього могутності. Але навіть якщо й мав, він не насмілиться таке утнути, доки Джасра є моєю полонянкою.

На бігу я знову почув його голос, нізвідки й звідусіль. Цього разу Люк співав. У нього був непоганий баритон, і він виспівував на повне горло «За молоді літа»[71]. Який іронічний підтекст у це вкладав?

Я увірвався до головної зали. Мартіна й Борса там уже не було. Залишилися тільки порожні склянки на шинквасі, біля якого вони пили. А біля протилежних дверей... Так, біля протилежних дверей стояла Джасра, як я її поставив, пряма, нерухома, і на ній усе ще висів мій плащ.

— Добре, Люку! Закінчуй із цим! — гукнув я. — До біса це лайно! Чому б нам усе не перетерти й не порішати?

— Га?

Спів різко обірвався.

Я повільно підійшов до Джасри, придивляючись до неї. Нічого в ній не змінилося, хіба що хтось засунув їй в іншу руку свого капелюха. У віддалених кімнатах палацу пролунав крик. Може, це все ще репетував Дроппа.

— Люку, де б ти не був, — промовив я, — якщо можеш мене чути, якщо можеш бачити, подивися добре й послухай: вона тут, у мене. Бачиш? Що б ти не надумав, май це на увазі.

Усе навколо взялося брижами, так, неначе я стояв посередині картини без рами, якусь хтось зім’яв, а тоді знову туго натягнув.

— Що скажеш?

Пролунав смішок.

— Моя матуся — вішалка для капелюхів... Так, так. Дякую тобі, старий. Добре зроблено. Не міг зв’язатися з тобою раніше. Не знав, що ти туди сунешся. Вони нас розбили дощенту. Прихопив кілька найманців на дельтапланах, ми осідлали повітряні струмені. Але вони були готові. Всипали нам перцю. Далі я нічого не можу пригадати... Чорт забирай, як же болить!

— Із тобою все гаразд?

Я почув щось схоже на схлип, і саме цієї миті Рендом та Дроппа вбігли до зали, а за їхніми спинами маячив довгань Бенедикт, мовчазний і наляканий.

— Мерлю, — гукнув до мене Рендом. — Що тут коїться?

Я похитав головою:

— Не знаю.

— Звісно, з мене випивка, — почувся голос Люка, цього разу дуже стиха.

Серединою зали промчала вогняна віхола. Це тривало лише секунду, а тоді на її місці виник великий прямокутник.

— Ти ж чарівник, — сказав Рендом. — Зроби щось!

— Не маю жодного поняття, що воно в біса таке, — відповів я. — Схоже на те, що магія сказилася.

У центрі прямокутника намалювався силует людини. Його контури стали чіткішими, уже можна було розрізнити риси обличчя, одяг... Це був Козир, гігантський Козир... висів у повітрі, стаючи дедалі матеріальнішим... Це був...

...я.

Я впізнав своє обличчя, що дивилося на мене. І помітив, що я посміхаюся.

— Ходи сюди, Мерлю. Ласкаво просимо на вечірку, — почув голос Люка, а Козир став повільно обертатися навколо вертикальної осі.

Зал наповнився дзенькотом, наче озвалися скляні дзвіночки.

Велетенська карта поверталася, доки не стала до мене ребром, що здавалося чорним розрізом. Тоді ця вузька темна смужка розширилася, заколихалася, розсунулася, наче завіса, і я побачив, як за нею кружляють надзвичайно яскраві плями кольорового світла. А ще я уздрів гусінь, котра пихкала кальяном, дивні товсті парасольки та блискучі бильця. З розрізу виткнулася рука.