Звичайна вдячність
- Автор: Крюгер Уильям Кент
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7279-40-1
- Переводчик: Оксана Дятел
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Звичайна вдячність». Краткое содержание книги:
Але звичайнісінький хлопчисько у трагічний для його родини час, коли звичний йому світ одномоментно зруйнувався, здавалося б, назавжди, виявив дива розважливості та кмітливості, навчився втрачати і віднаходити, ненавидіти і прощати та пізнав ціну любові.
— Я знаю свого сина!
— А я думала, що знаю свою доньку.
— Та ми всі знаємо, хто твоя дочка!
— Прошу?
— Вона давно вже накинула оком на Карла. Чого, ти думаєш, вона завагітніла?
— Джуліє, — урвав її нажаханий містер Брендт.
— Акселю, це потрібно сказати. Аріель завагітніла, щоб змусити Карла взяти шлюб, якого він не прагнув. Жоден із нас його не хотів. Правду кажучи, наша сім’я цього ніколи не допустила б.
— Джуліє, закрий рота! — проскреготів містер Брендт.
— А чому ти була проти шлюбу? — тихо запитала мама.
— З якою сім’єю Карлові довелося породичатися? Поглянь лишень, — відповіла пані Брендт. — Ти уважно придивись до своїх дітей, Рут. Донька із заячою губою. Син — заїка. А другий — скажений, як індіанець. Яку дитину могла народити Аріель?
— Натане, Рут, пробачте, — благав Аксель. Він різко підійшов і схопив дружину за руку. — Джуліє, я негайно відвезу тебе додому.
— Ще хвилину, Акселю, — спокій мами слабнув. — Джуліє, ти зараз високо літаєш. Але я добре пам’ятаю, коли ти була донькою п’янички, який іншим ремонтував машини. Й усі в містечку знали, що ти накинула ласим оком на Акселя, і ми всі підрахували твоє одруження і народження сина. Тому не тобі судити мою доньку і говорити про її вагітність. Кому-кому, а тобі і словом нічого озиватися.
— Я не збираюся це вислуховувати, Акселю! — скавчала Джулія Брендт, відскочивши подалі від мами.
— Щоб ти не приховувала, Джуліє, я те знайду, — мама кинула їй услід.
Аксель ще трохи повибачався і вийшов з будинку.
Запанувала тиша. Я уявляв, що саме така тиша панувала на полі бою по завершенню битви. Ми всі стояли, витріщившись на двері. Нарешті мама трохи пожвавішала і промовила:
— Хто б то не був, але варто йому подякувати. Брендтів виманили з їхньої схованки.
— Виманили, Рут? Вони ж не якась там дичина, яку ми хочемо підстрелити, — зауважив тато.
— Ні, але вони дорослі і повинні нести відповідальність.
— Відповідальність за що?
— Натане, невже ти не відчуваєш? Вони щось приховують від нас. Вони щось знають, проте не кажуть нам.
— Усе, що я бачу, — несправедливість, з якою місцеві жителі ставляться до Брендтів.
— Це тому, що ти виріс не тут. Брендтам завжди вдавалося ухилитися від відповідальності. Їм завжди все сходило з рук; усім це добре відомо. Але цього разу буде інакше.
Тато здавався розбитим і спантеличеним:
— Рут, як мені допомогти тобі позбутися злості?
— Думаю, ти можеш молитися, Натане. Ти ж робиш це якнайліпше?
— Рут, Господь не…
— Якщо ти ще раз згадаєш Господа, я піду з дому, присягаюся.
Батько перелякано зиркнув на маму — так, ніби вона щосили його вдарила. Він простягнув до неї порожні долоні, пропонуючи пустку:
— Я не знаю, як це зробити, Рут. Для мене Господь — це основа всього.
Вона пройшла повз нього до телефону, підняла слухавку і набрала номер.
— Тато, це Рут. Я можу пожити в тебе та Ліз? Та ні, лише на деякий час… поки що. Ні, все гаразд. Так, якщо підвезеш, не відмовлюся. Що швидше, то краще.
Вона поклала слухавку. Запала мовчанка.
Розділ 30
Мама поїхала з валізою напханою власними дрібницями. Після дзвінка жодних умовлянь, аби вона зосталася, з таткового боку не було. Він запропонував їй піднести речі, проте вона відмовилась і сама відтягла їх до дідової машини. Двоє чоловіків потиснули один одному руки, вони зніяковіло стояли і дивилися, як мати вмощувалась у великий «Б’юїк».
Ми з Джейком спостерігали за дорослими з тіні ґанку. Після того, як машина повезла маму, тато повернувся в будинок. Збентежений, він зніяковіло подивився на нас, не знаючи, як дібрати слова. Нарешті він сказав:
— Мені здається, їй потрібно трохи часу. Їй важко.
«Дідько, нам усім нелегко!» — подумалося мені, та я лишив це при собі.
— Я буду у своєму кабінеті, — попередив тато і повільно почовгав до церви. Його трохи погойдувало, зараз він видавався мені загубленим мандрівником.
Джейк лінькувато гупнув по стовпі, що підпирав дах ґанку, і спитав:
— Що хочеш зараз робити?
— А розшукаймо Гаса.
Стояв погожий літній ранок, і я чомусь подумав про крамничку. Гасів мотоцикл підпирав вхід. Ми зайшли в приміщення — Гаса там не було. Пан Голдерсон саме розмовляв з клієнтом. Побачивши нас, він вибачився і підійшов ближче, ніби ми були якимись особливими.