В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917)
- Автор: Ільєнко Іван
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Ярославів Вал
- ISBN: 966-8135-13-х
- Жанр: История
Электронная книга - «В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917)». Краткое содержание книги:
«Ода на рабство» написана після ліквідації Катериною II козацьких полків. Мета цього твору, за визначенням Л. Бантиш-Каменського, який добре знав Капніста, «схилялася до відновлення гетьманського правління». Цей твір забороняли передруковувати.
Повертаючись до епохи Петра І, слід нагадати, що серед поборників визволення України та утвердження її прав, поруч з іменами Івана Мазепи та Пилипа Орлика стоїть ім’я наказного гетьмана Павла Полуботка. Про трагічну долю цього царського в’язня вже йшлося, і тут подамо лише фрагмент слова-протесту цареві, яке пролунало в казематі Петропавлівської фортеці.
«Історія Русів» оповідає, що коли «Таємна Канцелярія… засудила урядників Малоросійських на дожиттєве ув’язнення і позбавлення майна їхнього на користь Государя та його скарбниць», то після оголошення вироку П. Полуботок звернувся до царя з викривальною промовою, в якій були такі справедливі і сміливі слова:
«Звідкіля ж походить, що Ти, о Государю, ставлячи себе понад закони, мордуєш нас єдиною владою своєю і кидаєш у вічне ув’язнення, загорнувши до скарбниці власне майно наше? Провина, на нас стягувана, є лише повинність наша, і повинність свята, у всіх народах так шанована, а жодним чином не законопреступна і до осуду не належна. Ми просили і просимо іменем народу свого милість до отчизни нашої, неправедно гнаної і без жалю плюндрованої, просимо поновити права і привілеї, урочистими договорами затверджені, що їх і ти, Государю, декілька разів потверджував…»
Таких яскравих спалахів політичного і військового спротиву, як у Мазепи, Орлика та Полуботка, пізніше Україна не мала, затиснута в царські лещата і пригнічена централістичною політикою. Скасування гетьманства і ліквідація Запорозької Січі Катериною II унеможливлювала такі державницькі змагання. Проте боротьба з Москвою за права і вольності України не згасла.
Невдовзі по скасуванні гетьманства в другій половині 1760-ро-ків раз у раз подавалися «накази и челобитние» в так звану Катерининську комісію для вироблення обіцяних законів.
У наказі від Переяслава висловлювалося спожаління про ліквідацію гетьманства і ставилося питання про вибори гетьмана й полковників, про свої українські суди. У наказі від Запорожжя вимагалося підтвердити статті Богдана Хмельницького — повернути Січі загарбані землі, зокрема віддані донському війську, вивести великоросійські війська із запорозьких ретраншементів, редутів, «так как от них чинятся одни разорения»; великоросійські команди, розміщені на межі Запорожжя; зупинити переселення на Запорозькі землі розкольників та ін. Зрозуміло, всі ці накази не мали ніякого реального втілення.
Першим ідейно-організаційним оформленням новочасної україської інтелігенції було Кирило-Мефодіївське братство, засноване в Києві у грудні 1845 — у січні 1846 років з ініціативи М. Костомарова.
Братчиків було близько сотні, але з огляду на його таємність реєстри членів не велися, тому III відділ заарештовував тільки тих, кого донощик Петров стрічав у Гулака, офіційно ж членами
Товариства було визнано всього три особи — М. Гулака, М. Костомарова та В. Білозерського.
«Таким чином, скоро Костомаров розповів Шевченкові свої думки і заходи коло товариства, — пише О. Кониський, — поет зараз згодився пристати до останнього, хоча до ідеї поєднання з москалями ставився задирливо і нетолерантно. Такі відносини до москалів, певна річ, виходили з того, що Шевченко відав про московське слов’янофільство і тямив, що простовання останнього єсть превподоблення, яскраво висловлене Пушкіним, щоб «славянские ручьи слились в русском (в московському) море»; себто, щоб москалі асимілювали слов’ян і панували над ними. А Шевченко розумів слов’янофільство як братолюбіє, яко спілку слов’ян, зорганізовану на грунті повної, реальної рівноправності і волі автономічної для кожної народності. Перед очима Шевченка стояла ще свіжою московська не-толерантність до України і до розвитку її мови і письменства, висловлена російськими критиками на чолі з В. Бєлінським.»