Аналітична історія України

Братiя, нє високоумствуйтє! Єсли спросят тєбя, знаєшь лi фiлософiю, отвєчай: еллiнскiх борзостєй нє тєкох, рiторскiх астрономов нє чiтах…

Підкреслимо, що автор ідіотичної парадигми – про успадкований Росією від Візантії, разом із православ’ям, отой “огонь Еллади”, – не міг цього не знати. А раз так, то навіщо ж писав: від невігластва, чи в надії когось обманути?

На жаль, ця зловісна альтернатива є класичною для багатьох, хто писав чи пише про Російську історію.

Отже, насправді Візантія, це ніяк не спадкоємиця Еллади, а чорна діра людського пізнання, де “…істинні знання” від “хибних” (або – справжніх, бо ж “еллінської премудрості”), мають повноваження відділяти невігласні попи.

Тому не дивно, що справжній “Прометеїв вогонь Еллади”, як твори Платона чи “Логіку” Арістотеля, – скоріше можна було відшукати в бібліотеках Багдаду або татарського Сараю, ніж у Константинополі. Для цього останнього то була лише хибна мудрість, нє “угодна Богові”. Так само, як і для “трєтьєго Ріма”, де бібліотеки з’являться десь не раніше ХIХ ст. (чи може ХVIII?).

Перший Рим не створив власних культурних цінностей, але принаймні засвоїв та зберіг культурну спадщину попередників, в тому числі i Еллади. Та, не можна цьому заперечувати, – істотно продвинув людські досягнення в технічній галузі цивілізації. Його дорогами та акведуками можна користуватись і сьогодні.

Другий Рим не забудував своїх володінь новими цирками або дорогами чи водогонами. Його сил, дикого та невігласного, не завжди вистачало на підтримку в діючому стані набудованого Першим Римом, а його пишні імператори не завжди уміли читати, а поґотів писати. Цей вже ніколи та нікого особливо не завойовував, зменшуючись з часом як ота шагренева шкіра. Постійний брак військової сили весь час спонукає Візантію поширювати агресію таємну, – змови, диверсії, вбивства правителів інших країн. В усіх околишніх країнах аж роїться від ромейських шпигунів та таємних агентів, убивць.

Все це багатство таємного злодійства у нього перейме згодом та розвине далі, далі, – достойний спадкоємець другого Риму – Москва. Не якийсь там “вогонь Еллади” (він там їй потрібний), а саме це: спадковий скарб антилюдства.

Суспільство Риму було, наче, гранично жорстоке, життя людини там не цінувалося в принципі, вбивали, як зайде потреба, то й імператорів: чи не половина їх померла не власною смертю. Бавитись видовиськом насильницької людської смерті – мав там змогу кожен та кожного дня, в будь–якому цирку. У другому Римі вражає дещо інше. На його аренах уже не бились гладіатори – на це не ставало грошей, але людське життя було так само нічого не варте, а з імператорів не своєю смертю померла вже половина. Але, від жорстокостей другого Риму тхне вже відчутним присмаком психічної хвороби.