Заборонені чари
- Автор: Авраменко Олег Евгеньевич
- Язык: украинский
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Заборонені чари». Краткое содержание книги:
Проте мали чаклуни й грізніших ворогів, що називали себе Послідовниками. Вони вважали, що нікому не можна володіти такою надзвичайною силою, і поставили собі за мету викорінити магію серед людей. Послідовники були майже всемогутні і зрештою їм вдалося здійснити свій задум. На керування силами було накладено Заборону, нащадки чаклунів народжувалися звичайними людьми, позбавленими здібностей своїх пращурів, поступово в магію перестали вірити, і з життя вона перекочувала на сторінки художніх книжок. Послідовники тріумфували...
(Примітка. В українській версії відновлено первісну сюжетну лінію роману з урахуванням пізніших наробок, зокрема й тих, що не ввійшли до опублікованого варіанту російською мовою. Детальніше див. в авторській передмові.)
Розповідь вуйка Ховраня повністю задовольнила сотника Котятка. Можливо, якби він прибув на місце раніше, в нього й виникли б якісь підозри. Проте зараз Рудий Кнур лежав зв’язаний на підлозі, брудну постільну білизну було прибрано, а сотник не мав жодних підстав підозрювати Кейта в брехні. Виявляється, Рудий Кнур був відомим злочинцем, на якого давно полювали місцеві правоохоронці, і мета його появи тут була очевидна — спроба пограбувати заможного і знатного чужинця, що мав необережність залишити вночі своє вікно відчиненим.
Сотник Котятко погодився з думкою господаря, що Кейтові дуже пощастило, наказав підлеглим віднести Рудого Кнура, а сам ще затримався в кімнаті, щоб розпити пляшку вина з Кейтом та вуйком Ховранем і засвідчити свою повагу „чарівній пані Волш“.
На той час Джейн уже трохи заспокоїлася, перестала заїкатися і змогла гідно відповісти на барвисті компліменти Влада Котятка, чим викликала ще один комплімент — з приводу її чудового знання мови. Насамкінець сотник повідомив, що завтра опівдні відбудеться страта Рудого Кнура на шибениці, і запросив Кейта та Джейн, якщо в них виникне таке бажання, завітати на цю церемонію. Кейт від імені їх обох подякував за запрошення, але ввічливо відмовився, пояснивши, що вони з Джейн не полюбляють такого штибу видовища.
— Я також, — відверто визнав сотник. — Я людина військова і звик убивати в бою. А вбивство безпорадного й беззахисного — не для мене. Хоча, звісно, Рудий Кнур заслуговує на смерть, чорти в пеклі його вже давно чекають.
— Ви стратите його без суду? — запитала Джейн.
— Чому ж без суду? — здивувався сотник. — Ми не варвари, у нас кожен має право на справедливий суд. Навіть такий затятий злочинець, як Рудий Кнур. Його вже давно засудили, але того разу він утік напередодні страти. Відтоді він скоїв чимало нових злочинів, але судити його знову немає сенсу — все одно вирок буде той самий. Четвертувати, колесувати чи садовити на палю, як роблять ібри, у нас не заведено. А голови відтинають лише шляхтичам.
Кейт подумав, що це й на краще. Рудий Кнур не матиме можливості розповісти, що сталося з ним насправді. Після двох пострілів з шокера він опритомніє не раніше, ніж за чотири години, а потім ще годин вісім-десять буде як відморожений і заледве зможе ворочати язиком. На той час його вже стратять.
— До речі, пане Волш, — озвався сотник. — Прошу вас по обіді зайти до міської управи. За Рудого Кнура призначено винагороду в тридцять златих. Тепер вони ваші.
Кейт і Джейн перезирнулись і зрозуміли одне одне одного без слів. Запозичених у Маріки грошей їм мало вистачити ще надовго (про коштовності взагалі не йшлося), а зв’язуватися з місцевою владою було вкрай небажано. Існувала небезпека, що якийсь надміру прискіпливий чиновник стане розпитувати про Саамі, про те, як вони добралися до Мишковича, де бували раніше, зрештою заплутає їх і викриє обман. Ці жалюгідні три десятки златих були не варті такого ризику.
— Гадається мені так, — заговорив Кейт. — Недбалість наша спричинила злодіїв вторгнення, і завдані були вуйкові Ховраню клопоти завеликі. Справедливим буде йому взяти винагороду цю.
Господар аж отетерів від несподіванки.
— Ну що ви, пане Влош! — запротестував він. — Які клопоти! Адже це моя робота — приймати пожильців, обслуговувати їх, терпіти всі їхні вибрики, зокрема й недбалість, на зразок вашої. Цим я заробляю собі на життя. А ті тридцять златих я не заробив. Це великі гроші, я не можу їх прийняти.
— То віддайте Елішці, — запропонувала Джейн.
— Але…
— Ми не бажаємо чути жодних заперечень, вуйко Ховрань, — твердо мовила Джейн. Відтак звернулася до сотника: — Пане Котятко, ви знайшли Рудого Кнура вже зв’язаним у домі пана Вуйка. Якщо мій чоловік відмовиться від прав на грабіжника, кому тоді належатиме винагорода?
У Котяткових очах промайнула розуміння.
— Певна річ, шановному панові Вуйку, — відповів він.
Джейн виразно поглянула на Кейта. Той усміхнувся і ствердно кивнув:
— Це є все, господарю. Законно винагорода ваша. Можете вирішувати своєю волею, як обійтися з нею.
— Коли хочете, — додала Джейн, — вважайте це відступною за те, що я забираю від вас Елішку. Ці гроші разом з тими, які вона заробить у мене на службі, дозволять їй зібрати гарний посаг.
Вуйко Ховрань у цілковитій розгубленості похитав головою. Він просто не міг добрати слів.
А сотник Котятко сказав: