Заборонені чари
- Автор: Авраменко Олег Евгеньевич
- Язык: украинский
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Заборонені чари». Краткое содержание книги:
Проте мали чаклуни й грізніших ворогів, що називали себе Послідовниками. Вони вважали, що нікому не можна володіти такою надзвичайною силою, і поставили собі за мету викорінити магію серед людей. Послідовники були майже всемогутні і зрештою їм вдалося здійснити свій задум. На керування силами було накладено Заборону, нащадки чаклунів народжувалися звичайними людьми, позбавленими здібностей своїх пращурів, поступово в магію перестали вірити, і з життя вона перекочувала на сторінки художніх книжок. Послідовники тріумфували...
(Примітка. В українській версії відновлено первісну сюжетну лінію роману з урахуванням пізніших наробок, зокрема й тих, що не ввійшли до опублікованого варіанту російською мовою. Детальніше див. в авторській передмові.)
— То найміть нового, — порадив вуйко Ховрань. — Мишкович не якесь Речко, тут маєте широкий вибір. Без охоронця до Ібрії краще не потикатися.
— Сказати легко, зробити важко, — зауважив Кейт. — Потрібен чесний і вірний людина, щоб не задумав зрадити нас за наші гроші.
Господар гмикнув.
— Атож, маєте рацію. Важко знайти надійних людей у незнайомому місті. Якщо ви мені довіряєте, можу запропонувати вам за слугу Яруслава — мого двоюрідного небожа з жінчиного боку. Ярусь хлопець порядний, правда, ще молодий, зате дужий та меткий. А паніною покоївкою може стати Елішка. Вона гарна й працьовита дівчина, мені шкода її відпускати. Проте вчора Елішка мені всі вуха протуркала, так хоче побачити світ, та й заробити трохи грошей на посаг вона не проти. А ще їй дуже сподобалася пані.
— Ел-лішк-ка ч-чарів-вне д-дитя, — озвалася Джейн.
— За неї і за Яруся можу цілком поручитися, — вагомо додав вуйко Ховрань.
— Велика подяка, господарю, — сказав Кейт. — Ми будемо роздумувати про вашу… над вашою пропозицією.
З вулиці почувся цокіт копит об бруківку та кінське іржання. Вуйко Ховрань визирнув у вікно і промовив:
— А от і варта прибула. На чолі з самим сотником Котятком. — Якусь мить він вагався, чи не піти особисто зустрічати їх, та потім вирішив залишитися. — Бушко, піди запроси до нас пана сотника.
Один зі слуг хутко вийшов.
А Кейт підвів сестру до стола, всадовив її в крісло й налив їй повного келиха вина.
— Випий, Джейн. Тобі одразу покращає.
— Т-так… Т-твой-я п-прав-вда, — погодилась вона, взяла до рук келиха й одним духом вихилила його. — М-можна ще?
Кейт налив їй ще півкелиха, а решту вина, що залишалося в пляшці, випив сам. Помітивши це, вуйко Ховрань визирнув до передпокою й гукнув у коридор, де зібралися інші його підлеглі та розбуджені галасом пожильці:
— Золтане, принеси ще вина. Найліпшого. А ти, Невено, ходи сюди. Треба поміняти панові та пані постіль.
До кімнати ввійшла огрядна жінка середнього віку і, гидливо зиркнувши на зв’язаного грабіжника, стягла з ліжка брудне, заляпане кров’ю простирадло. Вона явно збиралася цим і обмежитись, але вуйко Ховрань виразно глянув на неї, і Невена взялася знімати пірнички з подушок. Потім вона, знову ж скоряючись поглядові господаря, додала до загальної купи й простирадло з-під ковдри.
Нарешті прибули вартові. Їх виявилося троє, і першим ішов високий ставний чоловік років тридцяти п’яти з хвацькими гусарськими вусами. Вуйко Ховрань уклонився йому — шанобливо, але без тіні улесливості. Господар гостинки „Вуйкова хата“ був поважним громадянином міста і знав собі ціну.
— Вітаю вас, пане сотнику. Даруйте, що потурбували серед ночі…
— Все гаразд, пане Вуйко, — кивнув йому сотник. — Це моя робота. Кажуть, до вас забралися злодії?
— Так, двоє. Один з них мертвий на вулиці.
— Я вже бачив, — сказав сотник і пройшов углиб кімнати, де лежав зв’язаний грабіжник. — А це, значить, другий… — Тут він замовк і аж присвиснув від подиву. — Отакої! Кого я бачу?! Це ж Рудий Кнур!… Хлопці, — покликав він своїх підлеглих. — Ану гляньте.
— Саме так, — підтвердив один з дружинників. — Це Рудий Кнур.
З коридору долинули недовірливі вигуки:
— Рудий Кнур?…
— Той самий?…
— Невже?…
Вуйко Ховрань спрямував на Кейта захоплений погляд, від якого йому стало незатишно. А сотник схилився над тим самим Рудим Кнуром і відзначив:
— Ще живий… та це ненадовго. — Він випростався й запитав: — Хто ж його так віддухопелив? Хочу потиснути сміливцеві руку.
Кейт прошепотів сестрі: „Сиди тут,“ — а сам підійшов до сотника.
— На ваші… до ваших послуг, — промовив він. — Я є Кейт Волш з роду Волшів, син Ґордона Волша.
— Гість із далекої країни Саамі, — для цілковитої ясності додав вуйко Ховрань.
— Авжеж, чув, — сказав сотник і по-військовому відсалютував Кейтові. — Влад Котятко, сотник міської варти його князівської світлості.
— Маю приємність познайомитися, пане Котятко, — відповів Кейт, потиснувши його міцну руку.
— То це ви зробили? — запитав сотник з нотками недовіри в голосі, які марно намагався приховати. Не надто могутня Кейтова статура викликала в нього сумніви. — Як вам вдалося?
— Випадково це відбулося… — почав був Кейт, але тут вуйко Ховрань перехопив ініціативу і став розповідати сотнику про недавні події. Кейтові залишалося тільки кивати на підтвердження його слів. Один-єдиний раз він виправив господаря, коли той неправильно (тобто цілком правильно — але всупереч його версії) показав, з якого боку ліжка підкрадався Рудий Кнур.