Тисячолітній Миколай
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Довіра"
- ISBN: 5-85154-079-6
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Тисячолітній Миколай». Краткое содержание книги:
Роман охоплює величезний відтинок історії — з часів Володимира і до перебудови. Головний герой стає свідком і учасником подій часів Богдана Хмельницького, після Переяславської ради, переживає голод 33-го. Далі — війна, події в Західній Німеччині, повернення героя додому і його життя в мирний час.
Паралельний сюжет — про брата головного героя, який несподівано зробив карколомну кар’єру і став одним з керівників республіки. Почалося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна у п’єсі Корнійчука «Правда»…
І все це — Оксана.
Тут уже була Віра, легке небесне створіння, мовби й народжене для того, щоб злагіднити темну й тяжку душу Попова. Але Віра з’явилася разом з Поповим, в перші дні утворення цього дивного табору, вона сприймалася, як належність комендантського корпусу, її ніжні руки, понівечені рабською роботою на фашистів, подавали ті самі закодовані сигнали ненависті й жорстокості, що й військові мундири всіх чоловіків, які оточували Віру.
Оксана ж ввірвалася в це об’єднане службовим обов’язком середовище, мов вогненний болід. Всі були вражені й зворушені романтичною історією нашої зустрічі. Майже півтори тисячі днів і ночей кривавої війни, безмежні простори, мільйони смертей, цілі держави зрушили з місця і загублюються в цьому новітньому трагічному переселенні народів, а тут дві молоді душі, поєднані незвичайною ніжністю, може, ще від народження, хоч і не відали про це достеменно, зненацька зустрічаються далеко від дому, від спогадів, від надій, — і вже тепер ніяка сила неспроможна їх розлучити.
Маленький Сейс власноручно колотив якісь особливі американські коктейлі для Оксани і заявляв при всіх своїх лейтенантах, що він і його дружина Дороті з величезною радістю згодилися б вважати Оксану своєю дочкою, хоч і мають уже трьох донечок. і взагалі він би викликав Дороті сюди з Техасу, коли б це не коштувало так дорого. Лейтенанти ходили довкола Оксани, як по крихкій кризі,— обережність, ввічливість, обожнювання, трепет. Гаврило Панасович мурчав по-батьківськи: «Цінуй і бережи і готовий будь до всього доброго й лихого». Навіть мугиристий Коляда розм’як, мов віск у запаленій свічці, і пробував виголошувати Оксані незграбні компліменти.
Найбільше було мови про Оксанині довгі очі. Волохатий Попов виступив тут між нами й американцями не просто посередником і тлумачем, але, сказати б, і зацікавленою особою. Що ж то за дивні очі? Може, оті «Очи черные, очи жгучие, очи страстные и могучие», про які співають од Парижа до Нью-Йорка і Ріо-де-Жанейро?
— Ні,— сказав я, — то інші очі, про які я нічого не знаю.
— А в Оксани? — допитувався Сейс. — Це українські очі? Щось незвичайне.
— Мабуть, і не українські,— казав я.
— Тоді ж які? Може, скіфські?
Оксана сміялася: в яку далеч хочуть закинути її очі.
— В мене сербські очі,— пояснювала вона.
— Сербські? — цього не могли збагнути ні Сейс, ні Попов, ні будь-хто з американців.
Тоді я спробував розповісти їм про свою Зашматківку. Козацьке село на Дніпрі, тягнеться вздовж плавнів на десять чи й усі п’ятнадцять кілометрів, населення колись було понад десять тисяч, але після громадянської війни, після голоду двадцять першого, а тоді тридцять третього року лишилася хіба що третина, а що лишилося після цієї війни, — ми з Оксаною ще й не знаємо. Село це незвичайне, як, мабуть, усі українські села на Дніпрі. Американці нас легко зрозуміють, бо як Америка збиралася з усього світу найздобичливішими і найталановитішими людьми, так і подніпровські села на Україні були своєрідними центрами, де скупчувалися наймогутніші сили народу. В наших селах жили не тільки українці. В нашій Зашматківці були руські Федорови і Логунови, татари Музафарови і Гайнуліни, болгарин Гайдук, поляки Ніздіковські й Метельські, євреї Жураховичі й Дубинські, цигани Роде й Чабану, і був сербський рід Григоровичів, які прийшли на нашу землю, втікаючи від чужоземних утисків, ще в вісімнадцятому столітті. Оксана й походить з сербських Григоровичів, і, може, в її очах — ціла історія її народу, перерізана кривим турецьким ятаганом на півтисячу років.
Маленький Сейс, наївний у своєму техаському невігластві, породженому багатством, знічев’я перепитував:
— А що таке ятаган?
Попов розумів мене. Дві великі сили підіймалися над світом — радянська й американська, все інше не бралося до уваги. Канада, яку тим часом представляв Попов, була зіпхнута на узбіччя, це навіть не Англія, а щось десятирядне, то що ж повинен був відчувати капітан канадської армії в травні сорок п’ятого року на Рейні, опинившись між радянським капітаном і американським підполковником?