Тисячолітній Миколай
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Довіра"
- ISBN: 5-85154-079-6
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Тисячолітній Миколай». Краткое содержание книги:
Роман охоплює величезний відтинок історії — з часів Володимира і до перебудови. Головний герой стає свідком і учасником подій часів Богдана Хмельницького, після Переяславської ради, переживає голод 33-го. Далі — війна, події в Західній Німеччині, повернення героя додому і його життя в мирний час.
Паралельний сюжет — про брата головного героя, який несподівано зробив карколомну кар’єру і став одним з керівників республіки. Почалося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна у п’єсі Корнійчука «Правда»…
Дивізійного ферта ми викинули в якійсь темряві, тоді їхали далі, дорога була довга, а ніч ще довша, Юлія розпалювала мене, але не давала вибухнути, нарешті ми добралися до якогось фольварка, там ніби ждали Юлію, нас обаранили полковники, підполковники, майори, палали соснові плахи в гігантському каміні, лилося, пилося, кричалося, Юлія не відпускала мене від себе, десь уже перед світанком втомлено промовила:
— Як мені все це набридло! Ви могли б провести, Миколо, мене до моєї кімнати!
Хто я був там, на тому банкеті неправедному? Безвільний раб цієї неземної жінки, жалюгідний попихач і підніжок? А хто ми всі, коли не попихачі долі, могуття і краси?
Я повів Юлію заплутаними переходами фільварку, хоч насправді вела мене вона і була недоступно-холодною весь час, а тоді ми опинилися у величезній кімнаті, посеред якої стояло широке, як українська хата, ліжко, накрите згори, ніби та ж таки українська хата, солом’яною стріхою, шатром з коштовної тканини, а вся ця середньовічна кімната була наповнена дратівливо-живим запахом жінки, її духом і тайнощами, і тут обступили мене і стали непробивною облогою мавп’ячі стіни наших природних сил, я рвав поцілунками ніжні уста Юлії, рвав на ній одіж, пробивався до її коштовного тіла, до найбільших скарбниць і святинь, і хоч який був незграбний і брутальний, вона не відторгнула мене, зраділо піддавалася насильництву, зміїсто обплітала мене своїми виткими рухами, безладно белькотіла то в одне, то в друге моє вухо:
— О, мій лицарю, о велетню мій і повелителю! Візьми Юлію, Юльцю, Юленьку, розтопчи її, знищ, пусти під хмари, за вітром, за сонцем! О, радість! О, знемога! О, велич!
Яка божа іскра пронизала нас і поєднала мою грубу плоть і ніжну жіночу летючість, яка сила й безсилля сплелися тут, мов густі винорослі у райських вертоградах, щоб об’явитися світові дикими клекотами насолоди, захвату і погибелі!
Юлія піді мною була, мов легесенька пушинка кульбаби під диким степовим вітром. Гуде й стугонить вітер, рве й несе все світ за очі, а пушинка тільки вдає, що їй страшно, а сама, перестрибуючи й підтанцьовуючи, відважно лишається на місці і безсилістю своєю ламає всю вітрову силу. Так зламала мене та дивна жінка на краю ночі в фільварку, а вранці закружляла мене вже не тільки з полковниками й майорами, а й з генералами, ласкаво примусила політичного генерала нагородити мене іменним «вальтером», тоді пхнула до генерала стройового, у якого на вирішенні було моє представлення на майорське звання, а сама вже мчала кудись далі, нестримна, незалежна, мовби й неіснуюча, «как мимолетное виденье».
— Лечу, лечу! Мене запросили штурмовики. Унікальні знімки! Щось неймовірне!
І щезла, ніби й не було її ніколи! А може, й справді не було?
Стройовий генерал доволі сухо заявив, що не бачить ніякої потреби затримуватися мені в штабі і що він здивований, як це я міг в таку хвилину полишити свій дивізіон. Я відкозиряв і кинувся на попутному транспорті добиратися до передової. Не станеш же нагадувати генералові, що саме він дав дозвіл на моє прибуття до штабу.
Чи була Юлія? Її знімків я ніколи не бачив у жодній газеті, в жодному журналі. Та не все ж, мабуть, доходило з фронту. Зате той стройовий генерал добре запам’ятав моє прізвище, і майора я так і не одержав до самої Ельби. Прийнято вважати, що на війні доблесть, навіть коли вона спала в людині непробудним сном, неодмінно прокидається, зводиться на весь зріст, і людина являє чудеса хоробрості, благородства і величі. Це достеменна правда. Але правдою є й те, що підлість на війні може стати ще більшою, ніж за мирного часу. Може, в несвідомому бажанні порятуватися від тяжкої чоловічої підлості ми й шукаємо навіть у безнадії жіночої доброти і прихильності? Я не вірив у царство небесне, у вічний двигун, в недосяжні ідеали, проголошувані тиранами, але я вірив у красу, яка прийшла на землю в образі жінки, і хотів поклонятися тій красі, хоч і не вмів того робити. і коли в спогаді змикалися такі далекі одна від одної Олька Филофіївна з мого села з її тяжкою доброзичливою хтивістю, і летючо-неіснуюча Юлія Григорівна, то ставало соромно і страшно, і єдиним моїм виправданням було те, що я не знаходив усіх цих жінок, а вони знаходили мене, так ніби вичували мою тисячолітню силу.
Навіщо ж я шукав усі ці роки любов, коли вона була коло мене мало не від народження? Жодна жінка на світі не могла зрівнятися з Оксаною! Я мурмотів їй це нерозбірливо, косноязико, між першим і останнім соромом, а вона лиш витріпочувала руками, мов ніжними крилами, а тоді натрапила чутливими пальцями на мої рвані шрами на нозі, на плечі, на грудях, припадала до них губами, гірко заплакала.