Тисячолітній Миколай

— Ви дозволите сказати йому по-нашому, по-козачому? — спитав мене Попов після лінивого зацікавлення Сейса ятаганом.

— Давай, Попов, тільки не дуже. По-моєму, він добрий чоловік.

Здається, хвилі від «шоколадного заколоту» докотилися до вищих сфер, і звідти нарешті прийшло так нетерпляче очікуване тисячами людей слово «репатріація». Воно вже давно незримо літало тут над нами, невловиме й недосяжне, як сподівання без надії, тепер нарешті спускалося на землю, знайшовши втілення в точних словах наказу. Наказ привіз з Хемера майор Йотков. За два тижні розпочинається репатріація радянських громадян з Рейнської зони. Ешелони формуються на станції Дельбрюк на правому березі Рейну біля міста Кельна. Для оперативного керівництва процесом репатріації капітанові Сміяну разом з його штабом передислокуватися з Оссендорфу в район Дельбрюка.

Коляда негайно «виявив ініціативу».

— Маю дещо на оці.

— Тобто?

— В Бергіш-Гладбаху американці реквізували у фашистських бонз кілька вілл, я вже домовився — можна поїхати подивитися.

— Але нам треба бути в Дельбрюку.

— Це поряд. Фактично те саме місто.

Ми поїхали. Страхітливі руїни Кельна, похмура велич собору, понтонний міст через Рейн, дикі черги американських військових машин, крізь які ми б не продерлися й до дня страшного суду, коли б не Попов, який лякав своєю волохатістю навіть незворушних регулювальників, ті на мить переставали жувати свою гумову жуйку, сонна полуда спадала з їхніх очей, вони здивовано втуплювалися в мого «вандерера» з червоними прапорцями і червоними зірками і майже несвідомо робили те, чого б не зробили, мабуть, і для самого генерала Ейзенхауера: зупиняли рух і майже пропихали нас уперед. Так ми добралися до мосту, так подолали міст, так випорснули з залізних стисків ошалілих автомобільних табунів і могли пробратися до іншого світу, про існування якого не могли й подумати: простір, воля, тиша. Широка пряма вулиця, обабіч чепурні будиночки серед зелених дерев і квітників, де тут Дельбрюк, де Бергіш-Гладбах, можеш їхати далі, акуратні емалеві таблички, що збереглися, мабуть, ще з часів Бісмарка, кликали до Леверкузена, Бенсберга, Білсфельда, глянь на північ, південь, схід — і повсюди отакі чисто вимиті й виметені містечка з штудерними будиночками, і все ціле, неушкоджене, дрімливо-самовдоволене, байдуже до того чорного горя, яке полишили по собі в усій Європі жорстокі дивізії несамовитого фюрера. Я вже бачив отакі німецькі містечка між Одером і Ельбою, тоді між Ельбою і Рейном, наші маршали суворо наказували берегти будинки, як людей, перед союзницькими військами німецькі міста здавалися без бою, благально підіймаючи руки білих прапорів, зроблених з простирадел, і тільки Кельн та Гамбург, мов знаки відплати, чорніли мертвими руїнами посеред збереженої переможцями німецької зеленої землі, та ще Дрезден, розбомблений з безглуздою жорстокістю союзницькими «літаючими фортецями» за одну ніч, мовби навмисно, щоб не дістався цілим до рук наступаючих радянських військ. Ми вберегли німецькі тисячоліття, а де ж тисячоліття наші? Німці нищили й палили все на своєму шляху, коли наступали, і ще з більшою методичністю нищили й палили при відступі. і в перемогах, і в поразках жили тільки ненавистю, зневагою і мстивістю, а ми не знаємо цих почуттів. Помста принижує переможців, це так, та чи ж буде на цій землі спокута і каяття?