Тисячолітній Миколай

На Сандомирському плацдармі прокотилася зірочка Юлії Григорівни, Юлі, Юленьки. Я вже був тоді капітаном, командував окремим дивізіоном тяжких 160-міліметрових мінометів, страшна зброя, не відома ніяким арміям світу, крім нашої, вже й не залпи, а якесь позасвітнє ревіння, сорокакілограмові міни летять на п’ять кілометрів, падають на німців, як авіабомби — такі б нам міномети в сорок першому році, а не оті ротні самоварики, що чхали м’ячиками завбільшки з кулачок! До мене їхало начальство з малих і великих штабів, для інспекції і просто подивитися, товклися в нас політвідділівці, кореспонденти, по-заячому нашорошували вуха смершівці, щоб навіть вітер не заніс до ворога таємниці про цю зброю. Одним словом, я звик до того, що в дивізіоні вічно товчуться якісь люди, тому не здивувався, коли мені сказали, що майор Фортунатов, з політвідділу дивізії, привіз якусь кореспондентку. Фортунатова ми звали Жировим Валетом, такий це був ферт, завжди зодягнений, мов намальований, чорні вусики, масні губи, ніби щойно закусив жирним, у животі — завжди кілька наркомівських стограмівок, щасливчик! і вже коли він узявся супроводжувати якусь кореспондентку, то тут щось є. О, недаремно, ні, в степах гули гармати! Або ж нею опікується дуже високе начальство, або ж сама вона — ласий шматочок, якого Жировий Валет нізащо не промине, щоб не проковтнути.

Хіба знаєш, де бродить твоя доля і на яких ангельських крилах вона спуститься до тебе?

З штабів на передову спускається і сиплеться що? Накази, матюки, рідше — ордени й медалі. Але щоб краса та ще отака!

Ферт привів кореспондентку просто на вогневу, бо я був там, не схотів іти до свого штабу, щоб зустрічати гостей. Занадто багато честі! Зима на Віслі була вся розмазана в туманах, брудних танучих снігах, в багнюці. За всю війну не пригадував я своїх солдат і себе самого такими забрьоханими по самі вуха, як тоді. Але не час було чистити пір’я. Ще удар — і кордон Німеччини, а там і звіряче лігво самого фюрера. і коли вже на те пішло, то всі оці політвідділівськї фортунатови з своїми дамочками тільки заважають нам робити своє святе діло!

Та мій бойовий запал вмить згас і розтанув, як роса на сонці, щойно я побачив те, що йшло поперед Жирового Валета, вело його за собою, мов на невидимому налигачі, володарювало і царствувало не тільки над цим фертом, а й над усім, що було довкола: над холодним туманом, розритою землею, над залізними мінометами і залізними солдатськими душами, над просторами і загубленим серед них збаранілим і засліпленим од такого видива капітаном Сміяном.

Я тягнув долоню до своєї шапки-вушанки, рука не гнулася в лікті, пронизана вологою шинеля сковувала мої рухи, ніколи в житті не почувався я таким незграбним, недоладним, неоковирним, як перед цією легкою прекрасною істотою, ніжнолицьою, блакитноокою, з небесним усміхом на знадливих, як самий гріх, устах.

Отетерілий від цієї краси, я спершу й не помітив, що в кореспондентки на шинелі (до речі, з генеральського сизо-блакитного тонкого сукна) майорські погони, а коли усвідомив це, то ще з більшою запопадливістю потягнувся своєю долонею-лопатою до шапки, а рука не гнулася, шинеля стояла на мені лубом, і весь я був ніби здерев’янілий, мов бовван безсловесний.