Рекламне бюро пана Кочека
- Автор: Тевекелян Варткес Арутюнович
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Карл Скрипченко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Рекламне бюро пана Кочека». Краткое содержание книги:
Чабан і пекар, наборщик і боєць загону ЧОП, студент Інституту народів Сходу і партійний працівник, співробітник радянського повпредства в Ірані і директор великого текстильного комбінату… Багата на події біографія згодом дала матеріал для творчості письменника.
Перші романи В. А. Тевекеляна «Життя як воно є» і «Життя починається знову» побачили світ 1950 року.
Значним творчим доробком письменника стали книги «Граніт не плавиться» (1962) та «За Москвою-рікою» (1966).
У своєму новому романі «Рекламне бюро пана Кочека» (1967) Тевекелян відтворив подвиг молодих радянських розвідників-антифашистів, які чотирнадцять довгих років жили і працювали за кордоном, гуртуючи навколо себе бійців проти фашизму.
У книзі намальовано яскраву картину міжнародного життя напередодні другої світової війни.
— Та як же це можна зробити? — недовірливо спитав Василь.
— А от слухайте!.. Через автомобільні катастрофи та інші нещасливі випадки на паризьких вулицях щодня гине кілька чоловік. Установити, хто вони такі, вдається не завжди — нема документів. Багатьох із них ніхто й не розшукує. Скажіть, чому одним з таких неопізнаних померлих не може бути і Девід Хейфі з штату Мічіган?
— Але ж у нього був паспорт, і, мабуть, у морзі його зареєстрували під прізвищем, вказаним у паспорті?
— В тому-то й річ, що не зареєстрували!.. Черговий моргу, не знаючи англійської мови, записав Хейфі до графи невідомих. До того ж він був добряче випивши, то ж навіть у французькому паспорті все одно нічого не зрозумів би. Насилу повертаючи язика, черговий спитав мене: «Скажіть, містере, це не американський паспорт?»— «Ні, це не паспорт», — відповів я. «А герб наче американський», — п'яно белькотав він. «Та кажу ж — ні!.. Не розібравшись, даремно турбуєте службових осіб, одриваєте від роботи», — розсердився я і поклав собі до кишені паспорт, чекову книжку та інші документи Хейфі, а гроші залишив на столі. Їх було чимало — близько тисячі доларів і кількасот франків. «Гадаю, — сказав я черговому, — що небіжчик був людина невідома в цих краях і ніхто його не опізнає. Тож ви з чистою совістю можете лишити ці гроші собі, звичайно, якщо не патякатимете зайвого!» У відповідь черговий схвально кивнув головою. Мабуть, такі випадки трапляються нерідко в його біографії…
— Ну а далі? — спитав Василь. Уся ця історія не дуже була йому до душі.
— Девіда Хейфі, який помер від надмірного вживання алкоголю, не воскресити. Хай земля йому буде пухом!.. Певен, що служник моргу, діставши купу грошей, нікому жодного слова не скаже ні про мій візит, ні про документи, які я взяв, — навіть коли згадає про них. Яка йому вигода? Чекову книжку та інші документи Хейфі ми знищимо, і спадкоємці через певний час спокійнісінько одержать гроші, що лежать на його поточному рахунку.
— Припустімо, все буде саме так. Але який сенс? Не можу ж я скористатися паспортом невідомого Девіда Хейфі, хоч і мертвого. На паспорті його фотокартка — мене зразу ж викриють як самозванця та ще звинуватять у вбивстві людини з метою пограбувати її і привласнити паспорт…
— Невже ви вважаєте мене наївним і думаєте, що я запропоную вам замість фотокартки Хейфі наклеїти свою і віддати вам його паспорт? Така груба робота негідна нас! Ми знайдемо такі ходи, що в них заплутаються професійні криміналісти.
— Що ж ви пропонуєте?
— Ви тільки уважно стежте за моїми думками і через десять хвилин підтвердите, що вони справді геніальні! — Ковачич засміявся. — Коли про смерть людини, підібраної на вулиці, остаточно забудуть і на всі запити із Штатів (якщо вони, звісно, надійдуть) буде дано відповідь, що американському консульству в Парижі нічого невідомо про Девіда Хейфі, ви подасте нам зіпсований американський паспорт і попросите видати на заміну дублікат… Ви, мабуть, чекаєте, що я запропоную вам залити паспорт бідолахи Хейфі чорнилом або окропом? Правда ж? Скажіть чесно, я відгадав ваші думки?
— Майже…
— Слухайте, це знову була б груба робота профанів!.. Ви плавати вмієте? — запитав Ковачич, наливаючи собі вина.
— Вмію.
— Чудово! В такому разі, не ризикуючи втопитися, ви покупаєтесь у Сені. Добре, що в цю пору вода у річці не така вже холодна, і запалення легенів не буде!
— Даруйте, Джо, але я поки що не можу збагнути, який зв'язок між паспортом і купанням у Сені? — сказав Василь, хоч одразу зрозумів не такий уже хитромудрий план американця.
— От бачите, навіть ви, комерсант, майстер рекламної справи, не можете второпати, який тут зв'язок! — просяяв Ковачич. — Вода в Сені забруднена мастилом, нафтою та всякою іншою поганню. Звичайно, ви покупаєтесь в одязі. У боковій кишені піджака лежатиме паспорт. А ще коли трохи відкриєте сторінку, де написано прізвище власника й наклеєна фотокартка, то паспорт буде зіпсовано на совість!.. Ви запитаєте — а як вам опинитися в Сені, та ще в одязі? Ну, це дуже просто! Хіба в іноземця, що вперше приїхав до Парижа, не може виникнути бажання покататися на човні по Сені? І хіба так уже незвичайно, коли, зробивши незграбний рух, він замість того, щоб стати в човен, опиниться в каламутній воді річки? Пірніть собі на здоров'я разів зо два, вдайте, що тонете, — перехожі кинуться вам на допомогу, врятують. Це ж подія: сміливі французи врятували американця од певної смерті! Якщо, на ваше щастя, в цей час стоятиме поблизу ще й полісмен, — все буде гаразд: він складе протокол. Було б ідеально, якби з'явилась хоч невеличка замітка про цю сумну пригоду на четвертій сторінці вечірньої газети. В умовах Парижа таку замітку неважко організувати за невелику плату, навіть коли репортер і не бачив вашого купання!..