Гадючник. Дорога в нікуди

Ланден підніс руки до горла, ніби звідти полилася кров, а він захлинувся нею. Він підійшов до дзеркала над каміном і подивився в нього. Обличчя як у всіх інших, створене за образом і подобою божою, навіть погляд чистіший, аніж у інших; в очах і досі щось дитяче затрималось, ніби відблиск зорі в калюжі. Він уважно розглядав обличчя, бородате й водночас дитинне, розглядав лису голову: вигляд був комічний, та й годі. Чому ж раптом виявилося, що зовнішність його жахлива, що вона — лише маска для невідомої ролі? І яка буде та безіменна трагедія, що в ній нещасному досі не довелося грати, а, мабуть, доведеться?

Тепер нічну тишу порушило глухе шурхотіння прибою по піску; здавалося, що демони перенесли замок на берег океану. Лише за хвилину Ланден усвідомив, що це вирування його власної крові. Він погладив руками щоки, бороду, очі — такі гарні очі, їх міг би хтось і полюбити. Він тихенько проказував слова, якими колись утішала його старша сестра: «Бідолаха мій маленький!» Йому стало жаль себе. Якби він помер отут у цю мить, якби став, самотній і голий, перед лицем всевишнього, то сам би вимагав у свого судді відповідь на запитання: навіщо жив на світі Ланден? Але таран морського прибою, що гупав просто у вуха, не розбив тендітної оболонки його тіла. Тож він знову покірно схилився над паперами, вкритими нерозбірливими для інших людей літерами… А Ланденові тепер не треба було лупи.

«У місті подейкують, ніби Ланден робить замість мене все. Вважається, що він на службі у мене, та й сам він переконаний у цьому, а насправді я служу потворі. Звичайно, він тримається мене: я для нього — місце застосування його нахилів. І, мабуть, таки я скерував його руйнівну владу собі на користь. Та насправді це він володіє мною. Він знає про мене все ще з ліцейських часів, ще з дванадцяти років. Навіть про те, чого й на сповіді я не казав, він кінець кінцем дізнавався від мене. Він робив мене відповідальним і за те, що мені траплялося накоїти без лихого наміру, за що мене й сумління не гризло. Я вже тоді зненавидів свого свідка, який кожній моїй витівці надавав особливого значення, надмірної ваги. Зрештою, ненавидіти його — марна справа: його любов до мене поглинала мою ненависть, заливала її. Вона обступала мене звідусіль. Її вогняне кільце переміщувалося разом зі мною, більшало й дужчало в міру того, як я зростав і міцнів. Облога посилювалася з кожною послугою, яку він мені робив, з кожною таємницею, яку я йому відкривав. Почав він з того, що взявся виконувати за мене письмові переклади, робив ті вправи, якими нас навантажували, коли треба було покарати, підказував мені на уроках. Так воно пішло й далі в житті — я перевантажував на нього те, що не давало мені радості. Пізніше він бачив, як я страждав, при ньому я лив сльози, які слід було приховувати й від самого бога; я не стримував при ньому гірких нарікань, викликаних ревнощами, — адже він зробився часткою мене самого, втіленням моїх власних темних глибин. Я ображав його, знущався з нього, але всі збиткування тільки доводили, який міцний, нерозривний ланцюг нас пов'язав. Може, я для того й існував, щоб потворі було що робити, щоб відвернути його від справжніх його нахилів. Коли він мене переживе, коли зважиться пережити, що тоді станеться з цією силою, кинутою між люди? Регіна все казала: «Ото ще друзі — один одного вартий. Який труп лежить між вами?» А справді, який труп? Звичайно, ділові секрети… Він ніколи не використовував їх мені на шкоду… Жодної таємниці, довіреної йому, він не обертав на зброю проти мене.