З Елеанор Оліфант усе гаразд
- Автор: Ханимен Гейл
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Клуб сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-4737-6
- Переводчик: Тетяна Заволоко
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «З Елеанор Оліфант усе гаразд». Краткое содержание книги:
Першого тижня, одразу після випадку з горілкою та візитом Реймонда, я дуже багато спала. Також я займалася й іншими справами, нормальними справами, приміром ходила по молоко та приймала душ, але зараз я не можу точно цього пригадати.
Лікарка визначила, що я маю депресію, спираючись на ті незначні деталі, які я розповіла. Мені вдалося зберегти всі свої найважливіші таємниці. Вона припустила, що ліки в поєднанні з психотерапією — найбільш ефективна форма лікування, але я рішуче відмовилася від будь-яких ліків, принаймні на початку. Я хвилювалася, що почну покладатися на них так само, як і на горілку. Проте вимушено погодилася, що розмови можуть стати першим кроком, і мій перший сеанс було заплановано на сьогодні. Мене закріпили за Марією Темпл — без жодної вказівки на сімейний стан чи посаду. Ні, це мене не обходило, але було б корисно знати заздалегідь, чи має вона диплом.
Її офіс розташовувався на четвертому поверсі сучасної офісної будівлі в центрі міста. Ліфт нагадав мені про часи останньої «прекрасної епохи» — 80-ті роки ХХ століття. Сірі, каламутні пастелі, брудні пластикові, неприємні килими. А ще тхнуло так, ніби тут не прибирали з 80-х років. Я з самого початку не хотіла відвідувати ці зустрічі, а це місце знищувало будь-яке бажання, якщо це взагалі можливо. На жаль, оточення було занадто знайомим і по-своєму комфортним. За своє життя я подолала сотні коридорів установ з квітковими фризами та ліпниною на стелі.
Я постукала у двері — тонка фанера, сірий колір, таблички з ім’ям немає, — і Марія Темпл відчинила їх, запрошуючи мене всередину. Це сталося якось занадто швидко, ніби вона чекала відразу за ними. У крихітній кімнатці стояв один стілець зі столового гарнітуру та два офісні крісла (витерті начисто і дуже незручні), які розмістили напроти невеликого низького столика з коробкою невідомих хустинок «чоловічого розміру». Мене відразу ж охопило легке обурення. Чоловічі носи, за невеликим винятком, мають більш-менш такий розмір, як і жіночі. Хіба ні? Невже чоловікам дійсно потрібна хустинка більшого розміру, невже все це через XY-хромосому? Чому? Я зрозуміла, що насправді не хочу чути відповіді на це запитання.
У кімнаті не було вікон, а обрамлений плакат (ваза з трояндами, яку надрукувала на принтері духовно мертва людина) бентежив око ще дужче, ніж гола стіна.
— Мабуть, ви Елеанор? — запитала вона, усміхаючись.
— Міс Елеанор Оліфант, якщо бути точною, — промовила я, знімаючи куртку й не розуміючи, що мені з нею робити. Психотерапевт вказала на ряд гачків на дверях, я повісила куртку на найбільш віддалений гачок від плаща, який уже там висів.
Я сіла навпроти неї — крісло втомлено вивільнило сперте повітря з брудних подушок. Вона усміхнулася. Її зуби! О міс Темпл. Вона робила все залежне, але, припускаю, ніщо не могло змінити їх розмір. Ці зуби пасували б значно більшому ротові, можливо, навіть не людському. Я пригадала знімок у газеті «Телеграф», який опублікували кілька років тому, — мавпа з фотоапаратом, яка шкірилася до нього (робила «селфі»). Бідолашна жінка. Нікому не хочеться описувати чиїсь зуби прикметником «мавпячий».
— Я Марія Темпл, Елеанор… е-е-е, міс Оліфант, — виправилася вона, — приємно познайомитися.
Вона уважно поглянула на мене, що змусило мене випростатися в кріслі, адже я не хотіла показувати їй, що мені не зручно.
— Міс Оліфант, раніше вам надавали психологічні консультації? — запитала вона, дістаючи записник із сумки.
Я помітила, що до її сумочки прикріплено кілька аксесуарів, якісь брелоки, — рожева пухнаста мавпа, величезна металева літера М і, найбільш жахливий, крихітна червона туфелька з блискітками. Мені зустрічались подібні кадри. Марія Темпл була «цікавою».
— І так, і ні, — сказала я.
Вона запитально скинула брову, але я вирішила не пояснювати деталі. Між нами зависла тиша, у якій я чула дзеленчання ліфта, хоча не чула звуків присутності іншої людини.
Я почувалася так, ніби мене покинули на безлюдному острові.
— Ну добре, — життєрадісно промовила вона, занадто життєрадісно. — Мені здається, ми можемо починати. Перш за все я б хотіла вас запевнити, що все, що ми тут обговорюватимемо, залишиться в цих стінах. Я член усіх відповідних професійних спілок, і ми дотримуємося суворого кодексу поведінки. Тут ви завжди можете почуватися в безпеці і, прошу вас, можете ставити будь-які запитання в будь-який час, особливо якщо ви не розумієте, що ми робимо й навіщо.