З Елеанор Оліфант усе гаразд
- Автор: Ханимен Гейл
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Клуб сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-4737-6
- Переводчик: Тетяна Заволоко
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «З Елеанор Оліфант усе гаразд». Краткое содержание книги:
— Ні, — відповіла я.
Настала дуже довга тиша.
— Я розумію, що це складно, що це дуже непросто, розповідати про речі, які завдають болю, але, як я вже казала, це найкращий спосіб рухатися вперед. Не будемо поспішати. Розкажи мені, чому ти почуваєшся незатишно, коли розповідаєш про маму?
— Я… вона б цього не хотіла. — Це була правда. Пригадую, як востаннє і вперше я виконувала подібну вправу з учителем. Це не та помилка, яку роблять двічі.
Моя ліва нога почала сіпатися; це було легке тремтіння, яке мені не вдавалося вгамувати. Я відкинула голову назад і видала звук, схожий на зітхання в поєднанні з кашлем, так я намагалася відволікти увагу Марії від моєї ноги.
— Гаразд, — терпляче промовила вона. — Якщо почуваєшся добре, на завершення я хотіла б запропонувати дещо інше. Ця вправа має назву «порожній стілець», — сказала вона. Я склала руки на колінах і подивилася на неї. — Простіше кажучи, я прошу тебе уявити, що цей стілець, — вона вказала на стілець зі столового гарнітуру, який стояв праворуч, — що цей стілець — твоя мама.
Вона передбачила мою відповідь, тому додала:
— Я розумію, що ти можеш почуватися безглуздо чи ніяково, але прошу, спробуй, прийми цей факт. Тут ніхто тебе не засуджуватиме. Це місце цілком безпечне.
Я не знала, куди подіти руки, у шлунку закрутило.
— То як, спробуємо?
Я поглянула на двері, прагнучи якомога швидше вийти звідси, прагнучи, щоб стрілки годинника показали, що вже минула година.
— Елеанор, — обережно мовила вона, — я хочу тобі допомогти, і ти прийшла сюди, щоб допомогти собі. Хіба не так? Мені здається, ти хочеш бути щасливою. Насправді, я впевнена, що ти цього хочеш. Хто ж не хоче бути щасливим. А в цій кімнаті ми спільними зусиллями можемо допомогти тобі досягти цієї мети. Це буде не легко і не швидко, але я переконана, що воно того варте. Зрештою, що тобі втрачати: ти все одно проводитимеш тут годину свого часу. Чому б не спробувати?
Гадаю, вона навела логічні обґрунтування. Я відвела погляд і повільно розкрила схрещені руки.
— Чудово! — промовила вона. — Дякую, Елеанор. Отже… уявімо, що цей стілець — це твоя мати. Що ти хочеш їй сказати? Якби ти могла сказати все, прямо тут, щоб тебе ніхто не переривав, щоб ніхто не засуджував, що б це було? Починай, не турбуйся. Кажи все, що спадає на думку…
Я повернулася обличчям до порожнього стільця. Мої ноги все ще тремтіли. Я кахикнула. Я була в безпеці. Насправді її тут немає, насправді вона мене не чує. Я подумала про той будинок, згадала холод, сирість, шпалери з волошками і коричневий килим. Я чула, як надворі їдуть машини, усі вони їхали в якісь хороші місця, безпечні місця, доки ми були тут, залишилися на самоті чи, що гірше, залишилися з нею.
— Матусю… будь ласка, — сказала я. Я чула свій голос так, ніби він линув позаду моєї голови, вільно розтікався кімнатою. Він був високим і дуже, дуже тихим.
Я глибоко вдихнула.
— Будь ласка, не кривди нас.
30
Зазвичай я не вживаю ненормативної лексики, але те перше заняття з психологом вчора було до біса дивним. Наприкінці тієї дурної вправи «порожній стілець» я почала плакати перед Марією Темпл, а потім вона сказала, зі штучною лагідністю, що наш сеанс добігає кінця і вона чекатиме мене наступного тижня в той самий час. Вона практично виштовхала мене на вулицю, і я опинилася на хіднику, повз мене поспішали перехожі, а по моїх щоках котилися сльози. Як вона могла це зробити? Як людина могла бачити, що інша так неприховано страждає, страждає від болю, який навмисне витягли назовні, а потім виштовхати її на вулицю й залишити, щоб боротися з тим болем наодинці?
На годиннику була одинадцята ранку. Я не збиралася пити, але, змахнувши сльози, пішла до найближчого пабу й замовила подвійну порцію горілки. Я підняла чарку, подумки виголошуючи тост за відсутніх друзів, і хутко випила до дна. Я вийшла до того, як хтось з ранкових пияків встиг розпочати зі мною розмову. Я пішла додому та завалилася в ліжко.
Під час мого лікарняного ми з Реймондом продовжували зустрічатися за обідом у нашому кафе. Він писав мені час і день (це єдині повідомлення, які приходили на мій новий телефон). Виявилося, якщо бачитись з однією й тією ж людиною регулярно, розмова відразу стає приємною і комфортною — можна продовжувати з того місця, де ви закінчили минулого разу, а не починати щоразу з початку.
Під час цих розмов Реймонд знову розпитував про матусю, чому я не сказала їй, що почуваюся не дуже добре, чому вона ніколи не провідує мене або я її, доки нарешті я не здалася і не розповіла коротку біографію. Він, звісно, уже знав про пожежу і що після цього мене виховували прийомні сім’ї. Я пояснила йому, що сталося це через те, що я не могла жити з матусею там, де вона перебувала. Мені здавалася, цього буде досить, щоб він припинив цікавитися, але я помилилася.