![Герої (не)війни [Про мертвих, живих і ненароджених] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/4/0/8/5/geroi-ne-vijni-pro-mertvih-zhivih-i-nenarodzhenih-download.jpg)
Герої (не)війни [Про мертвих, живих і ненароджених]
- Автор: Криштопа Олег, Калиновская Ольга
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: FLC, 2016
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Герої (не)війни [Про мертвих, живих і ненароджених]». Краткое содержание книги:
Сполучені Штати сили спецоперацій створили ще у далеких 1980-х. У США це окрема, незалежна від інших родів військ структура. Її основні принципи: люди завжди важливіші за «залізо», ССО — не продукт масового виробництва та якість краща за кількість. На невеликі, мобільні, чудово оснащені військові сили свого часу зробила ставку і Великобританія, яка нещодавно вирішила посилити цей компонент.
Україна про створення власних сил спеціальних операцій заявила ще у вересні 2014-го. Саме тоді вийшов указ Президента про появу ССО — найефективнішого військового підрозділу, здатного протистояти ворогу в умовах «гібридної» війни. Майже рік спецпризначенці боролися за людину, яку хотіли бачити на чолі ССО, — Сергія Кривоноса. Серед спецназу — фігура легендарна. Це він керував обороною Краматорського аеропорту, коли Краматорськ контролювали бойовики. Вони провели в оточенні 47 днів. Їжу та боєкомплекти захисники аеропорту отримували з повітря. І відстояли об’єкт без жодних втрат.
Утім, сили спецоперацій — за рішенням атестаційної комісії — очолив генерал-майор Ігор Луньов, який керував десантними військами в операціях зі звільнення Слов’янська, Краматорська, Дебальцевого, Вуглегірська.
Сергій Кривоніс став його першим заступником.
Наприкінці лютого 2016-го Міністерство оборони оголосило набір до нового виду Збройних Сил…
— Пойду я, меня уже ждут, — лаконічно підсумовуючи нашу розмову, кремезний спецназівець у балаклаві міцно тисне мені руку і швидко йде. Попри усі наявні в структурі проблеми зі спецтехнікою, зброєю, навчанням, вони все одно роблять те, що мусять, — захищають Батьківщину. Тепер — від реального, а не теоретичного ворога. Бо кожен із них, хто раніше чи пізніше приходив у спецвійська, складав присягу на вірність народу та Україні.
Розділ 11. Будні «нічної» війни
Гуп! Гуп! Гуп! Схоже на гучні оплески. Так зустрічає Мар’їнка. Мабуть, міномет. Вулицею незворушно ідуть діти. Ще кілька вибухів, і стає тихо-тихо.
Біля магазину підбираємо прес-офіцера сектору славнозвісного Влада Якушева. Нас знайомлять, він подає руку, а потім обіймає мене, наче родича. Їдемо на «передок». Одна з позицій просто в житловому будинку. Поруч сліди обстрілів і остов підірваного на міні «жигуля». Йдемо далі.
— Не збивайтеся в купу! Розосередьтеся! Дистанція півтора-два метри! — пробує командувати офіцер, але марно.
Ніхто не хоче йти останнім, і за хвилину журналісти знову збиваються в купу.
— За машину не виходьте. Може працювати снайпер. У принципі, він як на роботу ходить — з сьомої до дев’ятої, а потім увечері стріляє. То зараз теоретично на відпочинку, але краще не ризикувати.
Я на кілька секунд висуваюся з-за укриття — чогось іржавого, пропаленого і посіченого осколками, що раніше було автомобілем. Бачу рівне-рівне поле, лінію сірих кущів і терикон.
— Їхні позиції на териконі. Ми у них як на долоні, — пояснює мені один з бійців, позивний «Тошіба».
Відчуття, що ти можеш бути на прицілі у снайпера і твоє життя залежить від його настрою, не з найприємніших. Ховаюся за укриття.
— А що це за постріли було чути? Це по вас стріляли?
— Ні, це вони між собою перекидалися. Десь он там, за териконом, у бік Донецька. І сьогодні одного свого розстріляли. Прямо на териконі. Нам було добре видно, як вивели, бах — і…
Козак із Запоріжжя Лиходід із гумором розповідає про тутешні бої. Сивуватий «Тошіба» переважно мовчить. За кілька хвилин повертаємося на «базу». Яскраво світить перше весняне сонечко.
Солдати просять сфотографуватися з камерою. Більшість — із села.
— А ви звідки? — питаю у «Тошіби».
— Івано-Франківська область, Снятинський район.
— То ми земляки?
— Справді? — до того серйозний і неговіркий, він зрадів. — А ви звідки?
— З Франківська.
— З самого Франківська?
— З самого.
— І давно там був?
— На Різдво.
— І я там був на свята. У відпустці. — «Тошіба» знову похмурніє.
— У Франківську? До когось у гості?
— Та нє, жінці операцію робили, онко.
Западає коротка пауза.
— Успішно прооперували? — питаю.