Квіти в легендах і переказах
- Автор: Золотницький М. Ф.
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Квіти в легендах і переказах». Краткое содержание книги:
дореволюційному Санкт-Петербурзі.
«Волошка, що розквітла в глушині,
Спізнала раптом зло 1, голову схиливши на стебло,
Останні доживала дні...»
Розповідають, коли в 1823 році з Криловим стався апоплексичний удар і лікарі зневірилися в одужанні свого пацієнта, Марія Фео-дорівна, яка завжди ставилась до поета дуже прихильно, надіслала йому букет квітів. Водночас розпорядилась переселити байкаря для поліпшення здоров'я до себе у Павловськ, сказавши: «Під моїм наглядом він швидше поправиться».
Ця висока увага так глибоко зворушила Крилова (йому тоді було вже 55 років), що він справді одужав. І першою, після важкої хвороби, написав саме цю байку. У ній, висловлюючи свою вдячність, в образі сонця змалював імператрицю, а себе — волошкою, простою дикою квіткою, котра не варта того, як каже у байці жук, щоб сонечко її гак щедро пригрівало. Але... «Хоч би там що!— підсумовує поет:
...Сонечко зійшло, природу освітило,
По царстві Флориному кинуло проміння Й волошку бідну, що вночі зів’яла до коріння,
Небесним сяйвом оживило».
Що стосується букета імператриці, то Крилов дбайливо його засушив, часто ним милувався й заповів, щоб після його смерті цей букет поклали йому в труну і з ним поховали. І, як розповідають, усе було точно виконано.
Той букет, як вважають одні, був із польових квітів. На думку інших — із тепличних. Але, хоч би там як, у ньому містилося кілька волошок, це й навело Крилова на думку написати байку і зобразити себе в ній у вигляді скромної польової квітки.
Нарцис — рослина в наших краях не надто поширена. Ми зустрічаємо її, як звично, на Великдень у квіткових магазинах у подарункових кошиках або в окремих горщиках, а весною — в тих садах, де зимують у грунті й інші рослини... Але за кордоном вона — одна з найпоширеніших і найулюбленіших.
Улюбленець Магомета й емблема «самозакоханих» — нарцис
Це граціозні білі з подвійним — золотисто-жовтим та червоним — бордюром, надзвичайно витончені квіти, що хитаються на легенькому, мов очеретина, стеблі. У петлиці сюртука вони мають вигляд орденської розетки, а тому в Парижі їх часто носять любителі таких прикрас. Нарцис має дуже приємний запах, що нагадує гіацинт.
Наукова назва його — Narcissus poeticus. Перша половина походить від грецького дієслова «пагкао» — «одурманювати», «приголомшувати», оскільки запах нарциса в людей нервових справді викликає головний біль, а друга — означає «поетичний», через те, що жодна інша квітка, може, за винятком троянди, так не оспівана поетами, як ця.
Сам Магомет сказав про неї: «У кого дві хлібини — нехай продасть одну, щоб купити Нарцис, бо хліб — пожива для тіла, а нарцис — пожива для душі». А перський цар Кір дав йому визначення: «безсмертної краси — творіння насолоди».
Ним захоплювався Шекспір, присвятивши нарцисові прекрасні рядки у своїй трагедії «Буря», Едгар По згадує квітку як одну з тієї «долини різнобарвних трав», де мав щастя спізнати райське кохання, а в поезії Шеллі «Мімоза» читаємо:
«Заяча рута й тюльпан обнялись,
1 красень закоханий, ніжний нарцис,
Розцвів над водою й на себе зорить,
Аж поки у пристрасті тій не згорить...»
Краса й витонченість квітки спричинилися до бурхливого захоплення нею, але водночас своїй популярності вона завдячує й широковідомому міфові, що виник за глибокої давнини й перетворив її власне ім'я на узагальнене. Так, назвати когось «нарцисом» — це сказати, що то самозакохана людина.
Про походження міфа греки розповідають:
«У матері всіх богів, цариці неба Юнони, була улюблена подруга, гірська німфа Ехо (Луна). їй богиня звіряла всі таємниці серця, ділилася своїми враженнями, одне слово — була її найближчою, найвірнішою подругою.
Проте Ехо виявилась нещирою й підступною. Вона перебувала у перелюбстві з чоловіком Юнони — Юпітером й повсякчас приховувала всі його походеньки.
Коли Юпітер вирушав до подруг Ехо, гірських німф, то вона так розважала ревниву Юнону своїми баєчками, що час минав непомітно...
Але одного разу Юнона помітила, нарешті, підступну хитрість подруги й відібрала в неї мову.
«Геть з-перед очей, бридка обманщице! — вигукнула розгнівана мати богів.— Нехай з цього часу заніміє твій язик, котрим ти вміла так зачаровувати! Знатимеш від мене одну лише милість: зможеш повторювати тільки останній склад слова, коли тобі кричатимуть люди».
І з того часу засмучена німфа зникла в лісах, де відлуння живе й тепер і повторює останній склад або останнє слово, з яким ми до нього звертаємось.