Квіти в легендах і переказах
- Автор: Золотницький М. Ф.
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Квіти в легендах і переказах». Краткое содержание книги:
дореволюційному Санкт-Петербурзі.
З тієї ж причини дано вам лазуровий, кольору небесної тверді, пастирський одяг, щоб відрізнити вас, як служителів неба, посланих на землю проповідувати людям віру, а богам — вірність.
Майте лиш терпіння, настане день жнив, коли всі ці колоски впадуть під рукою жниць та женців, і тоді ви, що здаєтесь тепер і покинутими, й самотніми, звернете на себе загальну увагу. Жниці шукатимуть вас і, сплівши собі вінки, прикрасять ними голови або, склавши із вас букетики, пришпилять їх до грудей».
Такі слова заспокоїли товариство волошок. Сповнені вдячності, вони тепер не скаржились на долю, оскільки розуміли своє високе призначення.
І так вони цвітуть, чарівні пастирі, серед неспокійного моря колосків, провіщаючи людям благість небес.
Ще з однією чарівною легендою про волошки знайомить нас Мантегацца.
Одного разу небо докоряло рослинам хлібного поля за невдячність. «Усе, що населяє землю, складає мені подяку. Квіти підносять до небес свої пахощі, ліси — таємничий шепіт, птахи — чарівні співи; лиш ви стоїте, мов закам'янілі, і вперто мовчите, хоча не хтось інший, а я наповнюю ваше коріння життєдайною вологою і змушую визрівати золоті зерна у ваших золотих колосках».
«Це неправда, ми зовсім не невдячні,— заперечило колосся,— ми прикрашаємо землю, твоє дитя, одвічно рухливим морем зелені, і в нас немає іншого способу висловити свою вдячність, ми не можемо піднестись до тебе, дай нам таку змогу,— і ти відчуєш нашу ласку й любов».
«Гаразд,— відповіло небо,— якщо ви не можете піднестись до мене, тоді я зійду до вас».
І ось небо наказало землі виростити серед колосків чудесні сині квіточки, шматочки його самого. Відтоді стебла хлібних злаків з кожним повівом вітру нахиляються до тих осколків синього неба, ластяться до них й шепочуть найніжніші слова.
Німецький поет Глазер зазначає:
«Синя волошко!
Ти весело киваєш голівкою Женцю серед поля,
Щоб сині твої квіточки Нагадували йому про небо...»
Наукова назва волошки, як ми вже згадували, Centaurea cyanus. Перша половина назви походить від імені грецької міфічної істоти — кентавра, якого зображували у вигляді коня з тулубом бородатого чоловіка, що тримає в руці запалений факел.
Один із таких кентаврів на ім'я Хірон, володіючи умінням лікувати цілющими травами, дійшов висновку, що сік волошки, особливо ж Centaurea jacea, має дорогоцінну властивість, і зцілив собі рану, нанесену отруєною стрілою Геркулеса. Це спричинило назву рослини — Centaurea.
Що стосується другої половини її назви — cyanus, то латиною вона просто означає — синій, забарвлення, характерне для нашої квітки.
Цю наукову назву волошка одержала лиш у XVIII столітті, коли відомий шведський ботанік К. Лінней вперше впорядкував ботанічну номенклатуру, дав усім відомим на той час рослинам, згідно з їхніми відмінностями та історичними даними, власні імена. У давнину ж квітка мала загальну назву — ціанус, синя.
Волошки вже здавна вважалися одними з кращих квітів для плетіння вінків, а тому попит на них, починаючи з XVI століття, був настільки великий, ще деякі садівники почали розводити їх на своїх ділянках.
Особливо подобався усім чистий синій колір. Він навіть спонукав містиків обрати його за символ сталості й вірності. Проте дехто через властивість квітів волошки іноді червоніти чи набувати білого кольору — вицвітати — вважали її, навпаки, за приклад непостійності. В одному з тлумачних трактатів «Про значення квітів» про неї сказано: «Той, чиє серце непостійне, хто сам не знає, на чому йому зупинитися, й мириться з таким хитанням,— хай носить волошки, оскільки ці квіти, будучи синіми й веселими і маючи властивість набувати білої барви, не довго зберігають свій основний колір».
З усіх народів Європи найбільшої любові та популярності волошка зажила серед німців. Особливо ж з того часу, як стала улюбленою квіткою імператора Вільгельма І та його матері, королеви Луїзи. Про те, як волошка стала їхньою улюбленицею, знаходимо в німецькому журналі «Die Cartenlaube» ось яку розповідь:
«Як усім відомо, давній герой, імператор Вільгельм І, завжди пристрасно любив квіти, а тому в день його народження увесь стіл, призначений для подарунків, завжди був заставлений чудесними букетами найрозкішніших квітів, котрі він приймав з великим задоволенням. Одначе, даруючи імператорові пишні садові й тепличні квіти, ніколи не забували й скромну волошку, яка нагадувала йому миле, хоч і гірке минуле. Увага, яку він виявляв до цієї синьої польової квіточки, була пов'язана із спогадом про добру, незабутню матір, королеву Луїзу, а також з двома випадками, може, й не дуже значними, але такими, що стосувалися важких років приниження Німеччини.