Порожня труна
- Автор: Сувестр Пьер, Аллен Марсель
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «ВСЕСВІТ»
- Переводчик: Петро Таращук
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Порожня труна». Краткое содержание книги:
Французи П’єр Сувестр (1874–1914) і Марсель Аллен (1885–1969), юристи за фахом і журналісти за покликанням, написали понад тридцять романів про створеного їхньою фантазією невловимого злочинця Фантомаса. Всі вони логічно пов'язані між собою. Сюжетні лінії переходять з одного роману в інший, як і головні герої — Фантомас, його переслідувачі поліцейський інспектор Жюв, журналіст Фандор, його наречена Елен. Деякі другорядні персонажі з одного роману, з'являючись в іншому, виходять на перший план. Події переносяться з Франції до Голландії, Англії, Німеччини, Америки, вони охоплюють увесь світ. Найпрестижніша клініка, паризька біржа, аристократичний клуб, двір королеви Голландії, вельможні родини, Французький монетний двір, паризьке й лондонське дно суспільства, дворянські замки і селянські ферми, паризьке підземелля і президентський палац — усе це арена зухвалих і жахливих злочинів Фантомаса, який прибирає подобу фінансиста, санітара, аристократа, слуги чи просто волоцюги. Авторський вимисел накладається на сучасні авторам події, в них згадуються реальні особи, через що неймовірні пригоди виглядають дуже правдоподібними. Все це в поєднанні з напруженими й динамічними сюжетами й стало причиною надзвичайної популярності романів про «Генія злочину».
Перший із серії цих романів, який так і називався «Фантомас», вийшов у світ 1911 року і мав шалений успіх. Видавці вимагали продовження й автори поставили літературний процес на потік. Протягом кількох років вони щомісяця випускали детектив на двісті сторінок. Крикливі назви зразу привернули увагу читачів, ними захоплювалися представники всіх верств, популярність поширилася по всьому світі, їх перекладали багатьма мовами.
Роман «Порожня труна» було написано в 1913 році. Він є продовженням попереднього; деякі події, описані в ньому, одержують своє завершення, інші — виринатимуть у наступних. Жорстокий, підступний, невблаганний «Геній зла» заради грошей готовий на все. Йому протистоять інспектор Жюв і його друг Фандор. Боротьба йде не на життя, а на смерть, але в останню мить, коли, здається, хтось із них уже приречений, непередбачений випадок рятує його. Вони залишаються живими, щоб продовжити своє суперництво на сторінках наступного роману.
Слідчий, що вів його справу, був чоловік послідовний, точний і відважний. Він запекло змагався з Владіміром за кожне слово. Князь уперто замовчував свої злочини, деякі пояснював, виправдовував. Це вкрай виснажило його. Пам'ятаючи батькові поради, Владімір рішуче відмовився від адвоката. Та все ж йому призначили молодого стажера, з добропорядної родини, що хизувався власною особою і куцими бакенбардами. Він недбало походжав кабінетом, нітрохи не переймаючись захистом свого страшного клієнта, якого теж боявся. Отож князь Владімір не мав від свого захисника ніякої підтримки.
У такій ситуації Фантомасів син, жертва глибокої неврастенії, вважав себе пропащим і приреченим; він забув про свій суд, а тут охоронець заявив:
— Сьогодні вам іти на суд.
Князь здригнувся, вражений, ніби й не здогадувався про трагічний день, що мав піднести йому або життя — якщо виправдають, або смерть — якщо буде смертний вирок. Проте князь Владімір нічого не сказав: він давно вже не опирався, корився наказам, терпів наругу, байдужий до всього. На лаві мав опинитися покірний, безвладний підсудний.
Не помітивши нічого підозрілого, тож не маючи причин непокоїтись, Жюв і Фандор прибули до Палацу правосуддя якраз тоді, коли дзиґарі на фасаді ближче до рогу бульвару пробили десяту.
— Дісталися вчасно, — відзначив Жюв.
— Тим краще, — додав Фандор, — не треба буде чекати.
Вони зайшли в Палац правосуддя, пройшли в крило, відведене для суду присяжних. Служник, глянувши на їхні повістки, провів їх до невеличкого, так званого залу для свідків, де вони мали чекати, поки їх покличуть давати свідчення. Жюв і Фандор привіталися з кількома свідками, що вже сиділи в залі, — майже всіх вони знали. Сюди прийшли ті, хто заправляв світом іподромів, хлопці, що працювали разом із Фандором під орудою Бріджа. Сиділо кілька мешканців Шевреза, котрі того незвичайного дня стали свідками кривавого дощу, що випав у цьому невеличкому селі за кілька хвилин до того, як у замковім парку знайшли тіло дядечка Фабра. Але привітавшись, Жюв і Фандор несамохіть сіли осторонь від решти свідків. Обоє почували себе моторошно.
— Досі ніби нічого, — проказав Жюв.
— Справді нічого, — потвердив Фандор і ще дужче стиснув у кишені руків'я браунінга.
— Жюве, я певен, що Фантомас десь близько. Але Жюв не чув: він міркував.
— А знаєш, про що я думаю? — спитав він. — Про те, як проходить зараз судове засідання. Я уявляю, що на лавах чорно від люду, зала повнісінька, попереду збилися стажери, прагнучи бачити, як судитимуть Фантомасового сина! Хай йому біс, стільки люду не часто збирається.
Фандор здивувався:
— Може, воно й так, — погодився він, — але яке це має значення для вас… Тобто для нас.
Тепер уже здивувався Жюв:
— І ти ще питаєш про це?
— Авжеж, питаю.
— Від цього мені стає лячно. Якщо Фантомас і справді зважиться на зухвалий учинок, то краще, щоб у залі були тільки ми: навіщо наражати на небезпеку безневинних людей? Навіщо жадати смерті цікавим, що стануть жертвами трагедії, головні герої якої — ми?
Отак розмовляючи, приятелі раптом умовкли: ввійшов служник і вигукнув:
— Інспектор Жюв і свідок Жером Фандор, журналіст. Ідіть за мною, панове, суд хоче вислухати ваші свідчення одночасно.
Жюв і Фандор у супроводі служника рушили вузькими коридорами суду і присяжних.
У Консьєржері Фантомасів син Владімір, пригнічений поїздкою в тюремній кареті, все неспокійніший, втрапив до шести республіканських гвардійців. Ті, якомога пильнуючи, провели його до суду присяжних. Перед Владіміром відчинилися вузькі чорні двері.
— Зайдіть, — звелів охоронець.
Фантомасів син зігнувся й ступив у пройму. За хвилину він сидітиме на лаві підсудних, і присутні схвальним гомоном зустрінуть його появу. Охорона довела Владіміра до самої лави й звеліла сісти. Він почав роззиратися. Оглянув чималеньку залу, в якій вирішуватиметься його доля. Перед собою побачив суддівську трибуну; вона здалася йому надто великою, просто величезною.
Князеві спало на думку, що безглуздо отак сидіти якраз навпроти тих, хто має визначати його провину. Та хіба ж приховаєш щось, захистишся, вдасися до хитрощів, коли тебе садовлять біля суддів, а ті бачать кожен порух на твоєму обличчі? Зневірений, князь Владімір відвернувся. Праворуч від суддівської трибуни височіла своєрідна кафедра, за якою вже сидів суддя в червоній мантії. То був не хто інший, як прокурор республіки.