Порожня труна
- Автор: Сувестр Пьер, Аллен Марсель
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «ВСЕСВІТ»
- Переводчик: Петро Таращук
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Порожня труна». Краткое содержание книги:
Французи П’єр Сувестр (1874–1914) і Марсель Аллен (1885–1969), юристи за фахом і журналісти за покликанням, написали понад тридцять романів про створеного їхньою фантазією невловимого злочинця Фантомаса. Всі вони логічно пов'язані між собою. Сюжетні лінії переходять з одного роману в інший, як і головні герої — Фантомас, його переслідувачі поліцейський інспектор Жюв, журналіст Фандор, його наречена Елен. Деякі другорядні персонажі з одного роману, з'являючись в іншому, виходять на перший план. Події переносяться з Франції до Голландії, Англії, Німеччини, Америки, вони охоплюють увесь світ. Найпрестижніша клініка, паризька біржа, аристократичний клуб, двір королеви Голландії, вельможні родини, Французький монетний двір, паризьке й лондонське дно суспільства, дворянські замки і селянські ферми, паризьке підземелля і президентський палац — усе це арена зухвалих і жахливих злочинів Фантомаса, який прибирає подобу фінансиста, санітара, аристократа, слуги чи просто волоцюги. Авторський вимисел накладається на сучасні авторам події, в них згадуються реальні особи, через що неймовірні пригоди виглядають дуже правдоподібними. Все це в поєднанні з напруженими й динамічними сюжетами й стало причиною надзвичайної популярності романів про «Генія злочину».
Перший із серії цих романів, який так і називався «Фантомас», вийшов у світ 1911 року і мав шалений успіх. Видавці вимагали продовження й автори поставили літературний процес на потік. Протягом кількох років вони щомісяця випускали детектив на двісті сторінок. Крикливі назви зразу привернули увагу читачів, ними захоплювалися представники всіх верств, популярність поширилася по всьому світі, їх перекладали багатьма мовами.
Роман «Порожня труна» було написано в 1913 році. Він є продовженням попереднього; деякі події, описані в ньому, одержують своє завершення, інші — виринатимуть у наступних. Жорстокий, підступний, невблаганний «Геній зла» заради грошей готовий на все. Йому протистоять інспектор Жюв і його друг Фандор. Боротьба йде не на життя, а на смерть, але в останню мить, коли, здається, хтось із них уже приречений, непередбачений випадок рятує його. Вони залишаються живими, щоб продовжити своє суперництво на сторінках наступного роману.
Порснула кров, Поль Дроп швидко затамував її.
— Тепер я вже не чутиму прокльонів, — бурмотів він. — Тепер ти вже нічого не скажеш.
Поль Дроп зважився на жахливе: він перетяв голосові зв'язки в горлі дружини. Амелі Таверньє стала німою.
— Не шарудіть, — застеріг лже-Маріус Себастяна Перрона.
Обидва зайшли до палати Амелі. Ввімкнули кишеньковий ліхтарик, і недужа, бо дія наркотику минула, побачивши їх, підвелася. Вираз її обличчя вжахнув чоловіків. Блідіша за полотно, Амелі дивилася на них нестямними очима. Її вуста щось вимовляли, але з горла не чулося жодного звуку; здавалося, докладаючи нелюдських зусиль, хоче щось сказати і не може.
Себастян Перрон і гадки не мав про жахливе каліцтво, заподіяне Амелі ї нелюдом-чоловіком. Він подумав, що то від кволості; він кинувся до Амелі й схопив її в обійми. Тим часом Маріус силкувався загорнути її в простирадла.
— Покваптеся! — поквапив він Себастяна Перрона. — А то ще нагодиться хтось.
Суддя збагнув, що й справді треба швидше діяти. Йому кортіло розпитати кохану, принаймні пояснити, що її перевезуть у безпечне місце. Та Маріус дав зрозуміти, що зараз не час для пояснень.
— Покваптеся! Покваптеся! — підганяв Маріус, що вже загорнув Амелі в ковдри.
Молода жінка з жахом дивилася на чоловіків. Спершу вона пручалася, не розуміючи, що з нею хочуть робити. А тоді знесиліла і вже не опиралася. Себастян Перрон шепнув Амелі на вухо:
— До мене приходив санітар Клод з твоїм проханням. Я боявся, що твій чоловік заподіє тобі лихе, тому й викрадаю тебе… Тепер ти врятована!
Амелі Таверньє ніяк не могла второпати, до чого тут санітар Клод. Але те її вже мало обходило: адже поряд із нею Себастян Перрон, він рятує її. Щастя Амелі було б повним, якби не жахливі й незбагненні тілесні муки: бідолашна не могла вимовити бодай слова, бодай найтихіший звук. Що з нею?
Через п'ять хвилин Себастян Перрон і Маріус з Амелією на руках проминули невеличку браму, яка сполучала парк клініки з глухим завулком, що виходив на вулицю Ферм. Там уже чекав закритий автомобіль; на сидінні, до самих очей піднявши високий комір плаща, сидів шофер, обличчя його ховалося в мороці. Суддя і його товариш посадили Амелі в кабіну, посідали самі, й машина одразу рушила. Через якусь хвилину суддя озвався до Маріуса:
— Урятована! — І зітхнув вдоволено. — За такої швидкості ми через десять хвилин будемо в мене вдома. — Перрон глянув за шибку, де пробігали вулиці, дерева й будинки. І раптом вражено зойкнув:
— Таж він не знає дороги… Водій помилився… Нам треба до Булонського лісу, а ми мчимо на Лоншан, у зовсім протилежний бік. — Суддя опустив шибку і вистромив голову, щоб дати вказівки водієві. Але зненацька відчув, як за комір його тягнуть назад.
— Маріусе, пустіть мене, — попрохав суддя.
Але той, ніби підкинутий пружиною, підхопився і, презирливо дивлячись на Себастяна Перрона, погрозливо заговорив:
— Маріус! Ні, пане суддя, ви дуже помиляєтесь… Ви гадали, що я Маріус!.. Таки мало у вас спостережливості, що, ніколи мене не бачивши, сплутали мене з другом дитинства. Перед вами не друг, а ворог, не спільник, а суперник. Звісно, я зробив вам послугу, вирвав Амелі Таверньє з цієї клініки. Але треба, щоб і ви стали, як вона, тобто заніміли: ви надто багато знаєте і надто впливовий суддя, отож залишати вас живим нерозважливо.
Приголомшений цими зізнаннями, Себастян Перрон застиг у кабіні, навпроти свого співрозмовника. І боявся ворухнутися, бо так званий Маріус наставив на нього револьвер, поклавши палець на спусковий гачок. Себастяну Перрону здавалося: варто йому ворухнутись — і він упаде як підкошений.
— Це неможливо, — пробелькотів він. — Ви брешете!
— Я ніколи не брешу, — прорік лже-Маріус. — І коли звільняюся від людей, які заважають мені, то спершу чесно кажу їм, за віщо засуджую їх до смерті. Тож набирайтеся духу, на мені лежить тяжкий обов'язок урвати ваше життя, хоч і не маю особливих підстав ненавидіти вас; ви просто зайві, — ви і ваша коханка Амелі Таверньє.
Його коханка! Невже катуватимуть і цю бідолашну жінку, напівзомлілу, налякану і зрозпачену? Вона все те чула й не могла сказати бодай слова. А невблаганний злочинець провадив далі:
— Вона також, Себастяне. Спершу вона… А потім ви.
А наступної миті Себастян Перрон побачив жахливе видовище. Його оглушив постріл, він побачив, як із цівки револьвера вилетіло полум'я. Йому здалося, ніби щось страшне і безжальне внизалося в голову Амелі, з якої бризнула густа кров. Бідолашна жінка вмерла одразу, і вбивцею стала страшна людина, яку Себастян Перрон вважав Маріусом, другом дитинства. Та суддя не спромігся ні на зойк, ні на порух, бо настала його черга. Гримнув іще один постріл, і суддя осів, спливаючи кров'ю, в кутку машини, навпроти жінки, яку щиро кохав.