Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
Все це не віщувало нічого доброго.
І справді, після молитви повторилася вчорашня історія. Правда, трохи по-інакшому. Нас не вистроювали в каре перед дверима церкви. Класи розійшлися по своїх кімнатах Але слідом за учнями до класних кімнат увійшли їхні класні наставники і сіли на свої місця на кафедрах. Було урочисто й моторошно.
— Що трапилося, Федоре Євгеновичу? — наважилися ми запитати Мерцальського.
Федір Євгенович застережливо підніс пальця і полохливо глянув на двері, дарма що питалися ми його і так ледве чутно.
— Тсс! — похмуро кинув він. — Зараз прийде Іродіон Онисифорович і буде балакати з вами.
Наші серця з запаморочливою швидкістю перемістилися з грудей кудись у самісінькі п'ятки.
Двері сусіднього, шостого, класу рипнули, ми почули тупіт сорока пар ніг, що пересувалися, і гуркіт двадцяти парт, що відкривалися. То звівся на рівні ноги клас комусь назустріч.
Завмерши, ми прислухалися. Директор щось говорив. Потім він спинився. Була довга, немов передсмертна година, пауза. Потім директор заговорив знову Голосніше, загрозливіше, лютіше. І знову пауза. І після неї раптом крик — страшний крик, якесь скажене репетування. Директор лютував…
На першій парті хтось хлипнув, далі почувся чудний шурхіт і стукіт від падіння. Потім скрикнув і зірвався Федір Євгенович. По класу перебіг легкий гомін. Едмунд Хавчак — наш перший учень, тупий, дурний, але цілком акредитований тихоня, якому нічого було й боятися, — не витримав і зомлів від перестраху…
— Виведіть його! — наказав Мерцальський.
Десятеро охочих вивести зомлілого і таким чином самим вийти і зникнути кинулися до Хавчака.
— Стійте, — спинив їх Мерцальський. — Тільки двоє Туровський і Грінштейн, зробіть ви.
Хлопці з жалем розійшлися Ощасливлені Туровський і Грінштейн підхопили півживе тіло Хавчака й весело потягли його з класу.
За хвилину двері рвучко розчахнулися і на порозі з'явився директор. Сорок пар ніг шурхнули по підлозі, двадцять парт стукнули кришками. Ми зірвались як один, виструнчились і завмерли.
На секунду директор затримався біля порога. Потім поволі, стиха, перевалюючися з ноги на ногу, рушив від порога до нас в глибину класу. Кутки його губ одвисли, нижня губа вип'ялася далеко наперед і відпала, очі пішли глибоко під лоб і звідти, з глибини орбіт, поблискували жовтими мінливими вогниками. Вони нишпорили по наших обличчях. Директор шукав.
Ми блідли, нам забивало дух, по спині сповзали холодні й гидкі хробаки, з чола стікав холодний піт, ноги німіли, серце терпло, немовби його й зовсім не було. Ах! Якби ж то знепритомніти! Як заздрив кожний із нас проклятому Хавчакові. Везе ж цим першим учням!
Нарешті, коли ми вже зовсім задихнулися і нам уже не було чим дихати, директор роззявив свою пащу:
— Владельца этой книги я прошу незамедлительно выйти сюда!
Сорок чоловіка тихо зітхнули й понурили голови. Тихо зітхнув та понурив голову разом з іншими й Кульчицький. Ніщо не могло зовні виказати його. Він був такий же блідий та синій, як і всі.
— Ну? — захлинався в слині директор. Ми мовчали. Кульчицький мовчав.
— Голови вверх! — скомандував директор. Слухняно ми підвели голови догори.
Витримати його погляд не було сили. Але й одвернутися, спустити очі, навіть блимнути було неможливо. Тепер за це можна було вилетіти з гімназії.
— Ну? — заревів директор.
Ми мовчали. Зелені кола розпливалися перед очима. Директорові очиці двоїлися, троїлися, множилися. Він сам був уже не один, а два, три, безліч. І невідомо було, котрий же з тих багатьох був справжній директор.
Ми мовчали.
— Весь класс сегодня без обеда три часа!
Ми мовчали.
— Мерзавцы! Выгоню всех вон!
Ми мовчали.
БАТЬКИ І ДІТИ
Того ж вечора відбулися екстрені збори батьківського комітету.
Наша гімназія була глибоко провінціальна гімназія. В ній не було ні «аристократичних» традицій старих шкіл, ні «прогресивного лібералізму» столичних «новаторів». Велике околишнє панство та визначні урядовці гребували нашою гімназією. Великі поміщики та визначні інженери відсилали своїх синів до київських чи одеських привілейованих шкіл, старше офіцерство — до кадетських корпусів. В батьківському комітеті нашої гімназії не було, отже, ні генералів, ні директорів заводів, ні хліборобських тузів. Комітет складався з залізничних касирів, міських торговців, урядовців дрібних державних інституцій, дрібнозаможних хуторян, посесорів, бухгалтерів, колійних майстрів, обер-кондукторів, машиністів, збіднілих шляхтичів. Головою комітету був наш міський голова, власник міських аптек, купець першої гільдії, Добротворський. В президії комітету, окрім нього, числився шляхтич, поміщик та ділок, пан Заремба, піп військового собору Ліляківський, удова-бібліотекарка залізничної бібліотеки Сербина та залізничний машиніст Кульчицький. Перебування в президії комітету машиніста Кульчицького розцінювалось як вияв демократизму.