Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
Вираз «раньше» і «а раньше» Бронька позичив з одеського діалекту, і означав він всякий вияв самовпевненості, зневаги та вищості. «А раньше» означало — «ніколи», та ще і з знаком оклику: «Ніколи!»
Кульчицький поводився зовні дуже безтурботно й по-молодецькому, але там: «усередині», тоскно стискалося його серце і полохливо скиміло «під ложечкою». Ху, як же йому було гидко і кепсько на душі!
Хоч би ніхто не виказав! Хоч би ніхто не виказав! Хоч би ніхто не виказав! — беззвучно молився про себе Кульчицький і марновірно намагався проказати цю свою молитву зряду п'ять раз. Ще змалку встановилася в нього така прикмета, що за кожне надзвичайне бажання, щоб воно здійснилося, треба молитися п'ять раз зряду. За бажання менш значне можна молитися чотири рази. За дрібне, незначне бажання, щоб не докучати богові, годилося молитися не більше трьох раз. Ця забобонна система мала психологічне підґрунтя десь, певне, в самих ідеалах гімназистського щастя — в «отметках» — п'ятірці, четвірці та трійці. «Хоч би ніхто не виказав! Господи! Хоч би ніхто не виказав!» — докінчив Кульчицький п'ятий тур мовчазної молитви і, відбувши його, відносно заспокоївся. В «закон божий», церкву та ікони Кульчицький не вірив з другого класу гімназії, але в трудних випадках життя все ж таки вдавався до молитви.
Сербин завернув за ріг і пустився майже бігом. Було вже пізно, а він хотів повернутися до приходу матері з комітету. Але вже майже добігши до дому, Сербин раптом спинився. Якусь мить він вагався. Потім стиха побрів назад.
Не дійшовши рогу, він став перед домом машиніста Кроса. В домі було тихо, але крізь паркан пробивалися вогники. Щоб краще роздивитися, Сербин перейшов на другий бік вулички і звівся навшпиньки.
Ніч була темна, місяць ще не зійшов. Кімната Каїрі Крос була яскраво освітлена, але порожня, вікно широко розчинене надвір. Сусіднє вікно було зачинене, але крізь скло видно було цілу родину Кросів довкола столу. Родина Кросів вечеряла. Сербинове серце тріпотнулося. Катря Крос сиділа між батьком і матір'ю. От вона схилила голову і щось жує. От простягла руку і щось узяла.
Що? Ага, сіль.
Серце Сербина билося дужче і дужче.
— Катря… тихо прошепотів Сербин, немовби там, за вікном, дівчина могла його почути. Але ні! Саме тому і шепотів Сербин, що знав напевне, що там, за зачиненим вікном, дівчина почути його ніяк не може.
Сербин відхилив хвіртку і прослизнув у двір. Назустріч йому з ґанку почулося загрозливе гарчання.
— Карачун! Пс-с-с! — прошепотів Сербин, і добрий собака, впізнавши сусіда, ласкаво відстукав своє привітання хвостом по дошках помосту.
Сербин перестрибнув низенький штахет і опинився в палісаднику. Його зустріли клумби, залиті хвилями збляклих кольорами й млявих пахощами, але таких чарівних ніжністю ліній і рисунка, осінніх квітів. Їх виковали дбайливі рученята прекрасної Катрі. Голова Сербина наморочилася. Він нахилився над грядкою хризантем і протяг до них тремтливу руку. Квіти немов самі потяглися до рук і раптом з пітьми грядки обпекли їх коротким, гарячим і шорстким доторком.
Злякано здригнувшись, Сербин одсмикнув руку назад. Кропива? Незайманиця? Чи, може, гадюка?
Але тривога була фальшива. То був просто Карачун. Він стрибнув у палісадник слідом за Сербиним, поліз на грядку і попік Сербину руку своїм гарячим, шершавим собачим язиком.
За півхвилини два десятки червоногарячих айстр були вже зірвані. Се-рбин поспішив назад. На ходу він швиденько обкусував стеблини, рівняючи квіти в букет. За браком мотузочка він зв'язав цей букет стеблиною двадцять першої, білої хризантеми. Її голівка ніжно звисла з боку букета, немов коштовна застібка, немов та ніжна біла чистота, яка вершила палкість червоногарячого юнацького кохання…
Сербин підстрибнув і, вхопившись за лутку вікна, підтягся на руках. Букет він тримав у зубах. Карачун також подерся за ним на вікно і, дряпаючи лапами поперед Сербина, тикав своїм холодним і ласкавим собачим носом Сербину під коліна. Сербин простяг руку, вхопив склянку, що стояла біля графина, і встромив туди свою скромну, але неоціненну офіру богині краси. Голова Сербина пішла обертом. Йому здавалося, що він зараз помре.
І раптом сталося щось страшне. Там, за дверима, що вели сюди, до Катриної кімнати, зненацька сплеснув і забринів голос. Катря співала. Вона, повечерявши, йшла спати і співала. От вона взялася за ручку дверей, і двері тихо рипнули.