Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

Вчинком Кульчицького всі були незадоволені. Мало хто захищав його. Загальна товариська думка рішуче засудила його дурне «молодецтво». Але, звісна річ, не виникало й думки про те, щоб його виказати і тим звільнитися від важких, дошкульних репресій. Виказати товариша — це було абсолютно неможливо, просто неприродно з погляду гімназиста. Вчинок товариша можна осудити, можна накласти на товариша якусь товариську кару й покуту, можна побити його, але виказати — ні! Це була справа честі й чесності. Не виказували навіть «перші учні». Навіть відомі з молодших класів «навуходоносори» — і ті після третього чи четвертого класу остаточно позбувалися свого пороку, гірко навчені за навуходоносорство в молодших класах. З цього погляду Кульчицький міг бути цілком спокійний. Його не викаже навіть сам перший учень Едмунд Хавчак, боягуз і підлипайло.

Історія гімназій нашого часу знає страждання цілого класу за провину одного як явище звичайне і буденне. І страждання цілого колективу за одного виховували провинця, як ніяка дисципліна, ніяка кара і репресія. Особливо, коли покритий вчинок товариська думка сама засуджувала. Адже в такому разі цей звичайний вияв товариської етики доводилося приймати як милостиню. Здебільшого провинці не витримували. Провинець ішов до начальства і сам признавався в своєму злочині, просячи звільнити від кари цілий товариський колектив.

Кульчицький почував себе дуже і дуже погано. Вигнати його могли тільки з «вовчим» білетом. Отже, життя розбите. Крім того, старий скарбошукайло, дарма що в сина вже засівалися вуса, спустить йому штани і всипле стільки, що доведеться мачусі відкачувати бідного хлопця водою.

В цьому пригніченому душевному стані Бронька не пішов навіть перекурити на великій перемінці і залишився в класі, похмуро колупаючи свою парту. Раптом до нього підійшов Піркес.

— Слухай, Броніслав, — сказав Шая. — Ти мене не обдуриш. Я вже по морді бачу, що ти збираєшся робити. Ти ждеш, щоб усі хлопці пішли, а тоді ти нишком до директора — признаватися?

Кульчицький почервонів так, що не стало видно навіть його рясного ластовиння.

— Ти це, будь ласка, покинь! суворо закричав на нього Шая. — Тебе виженуть з «вовчим» білетом Ти це прекрасно знаєш Ідіотизм який! Краще вже ми відсидимо ті дві години, хоч би й цілий рік!

Кульчицький почервонів ще дужче і відвернувся Піркес розкрив рота ще, щоб вичитати Кульчицькому за його замір на «ідіотське благородство» та «дурацьке рицарство», але в цю хвилину до класу вскочив збуджений і захеканий Кашин.

Привели! — репетував він в ажитації — Жандарми! — Задихнувшись, він сів на підлогу.

— Кого привели? Які жандарми? Зілов! Воропаєв! І Жайворонок!

Кашин не брехав. Внизу під годинником, між погруддями Пушкіна і Гоголя, на звичайному місці Піля, стояли наші товариші, наші втікачі, наші герої Зілов, Воропаєв і Жайворонок.