Золотий маг. Книга 1. Зерно

— Професор Атавхаї Ревера вкрай особливий професор. І дуже не любить відвідувати подібні заходи. Напевно, Ліна тобі про нього розповідала. Колись вони були кращими друзями.

— Так, розказувала. У мене, до речі, є лист для нього від Ліни. Якраз передам.

Нік ледве встигав за Магістром. Лабіринти коридорів та залів, через які вони проходили, злилися в один нескінченний клубок в голові у Ніка. «Якщо б Зонколан зник, я б, напевно, ніколи не вибрався з цих коридорів», — подумав Нік. Через пару хвилин, спустившись на кілька рівнів вниз, вони зупинилися в глухому куті, з якого далі вели лише єдині двері. Але що це були за двері! Висотою близько трьох метрів. Здавалося, що це двері не в навчальний клас, а якісь ворота на арену, як мінімум для слонів. Зонколан постукав і відкрив невеликі, в людський зріст, дверцята, які були частиною величезних воріт.

— Атавхаї, ти тут? — запитав Магістр, заглядаючи всередину.

— Кого там принесло? Ідіть геть! Я зайнятий! — пролунав у відповідь голос, швидше схожий на гарчання ведмедя.

— Та знаю я, як ти зайнятий! Виходь! Це Зонколан.

— А, це ти, друже. Заходь, — гарчання змінилося на гучний, але все-таки більш спокійний і доброзичливий голос.

— Та немає часу. Пізніше поговоримо. Мені треба на Раду бігти. Я тобі гостя привів. Ти доглянь за ним. А через години три приведи його до кабінету директора. Ми вас там чекати будемо, — Зонколан повернувся в коридор і, вже звертаючись до Ніка: — Ти, головне, не бійся. Все буде добре. Через три години професор Атавхаї приведе тебе до директора. Там побачимося.

— Добре, без проблем, — відповів учень, хоча голос за дверима не добавляв спокою та впевненості.

Провівши поглядом Магістра, Нік рішуче ступив за двері. Якби не розповідь Ліни та запевнення Магістра Зонколана, він таки точно кричав би і втікав. Переступивши поріг, він мало не носом до носа зіткнувся з величезним демоном. І хоча він вже бачив демона, коли врятував Ліну, але цей був як мінімум в півтора рази більше. Перед Ніком стояв гігант близько трьох метрів зросту, десь удвічі ширший за Ніка та вагою, напевно, під триста кілограмів. І всю цю фігуру вінчала величезна червона голова із крученими назад рогами. Вираз обличчя демона теж не обіцяв нічого приємного. Пам’ятаючи, що розповідала Ліна про професора, Нік все-таки стримав крик жаху і, трохи заспокоївшись, привітався.

— Доброго дня, професоре! — сказав Нік, наче вітався з милим дідусем-професором з кафедри філософії.

— Незвична реакція… Я не зрозумів… Щось не бачу жаху і переляку в твоїх очах. Невже я схожий на доброго вчителя зі школи?

— Та було у мене таке бажання — покричати і побитися головою об двері. Але, на ваш подив, а мені на радість, один наш спільний знайомий розповів мені про вас. Та й бачив я вже демона раніше. Хоча він і значно меншим за вас був.

— Ну що за життя! Куди цей світ котиться! Учні й ті вже перестали мене боятися! — якось сумно сказав професор. Здавалося, це його серйозно зачепило.

— Професоре, ви не хвилюйтеся. Це, напевно, я один такий чи сміливий, чи дурнуватий. Повірте, інші будуть верещати зі страху і падати непритомними, побачивши вас.