Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту
- Автор: Бёлль Генрих
- Год: 1989
- Язык: украинский
- ISBN: 5-308-00467-6
- Переводчик: Галина Сварник
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту». Краткое содержание книги:
Тепер нічого не було чути, і в будинку стало тихо. Стіни кімнати були обклеєні червонястими шпалерами, зелений їхній візерунок у формі серця вицвів, і здавалося, що хтось надряпав на папері олівцем бліді закарлюки, розташувавши їх напрочуд рівномірно. Абажур — яйцеподібний скляний ковпак з голубуватими прожилками — був потворний, як і всі абажури; лампочка в ньому була, певно, на п'ятнадцять свічок. Подивившись на вузьку одежну шафу, темно-брунатну від морилки, я зрозумів, що нею ніколи не користувалися і що її взагалі поставили сюди не для користування. Люди, які бувають у цій кімнаті, не належать до тих, хто розпаковує свій багаж, якщо він взагалі у них є. У них немає піджаків, які треба вішати на плічка, немає сорочок, які треба складати; та й ті двоє плічок, що їх я помітив у відчиненій шафі, були такі ненадійні, що могли зламатися під вагою мого піджака. Тут вішають піджаки на стілець, а штани, якщо їх взагалі знімають, кидають поверх піджака, не звертаючи уваги на складку, і при цьому розглядають бліду чи, буває, й червонощоку істоту жіночої статі, чий одяг висить на другому стільці. Одежна шафа тут зовсім зайва, вона існує тільки про людське око, як і плічка, якими ще ніхто не користувався. Замість умивальника стоїть звичайнісінький кухонний столик з умивальним тазом, який можна поставити під стіл. Але таза туди не поставили. Він емальований, трохи оббитий, а фаянсова мильниця — це рекламний виріб фабрики губок. Склянку для чищення зубів, очевидно, розбили, та так і не дали іншої. Принаймні склянки не було. Очевидно, тут вважали за свій обов'язок подбати й про прикрашення стін, а що підійшло б сюди краще, ніж репродукція Мони Лізи, котра, напевне, була колись додатком до якогось популярного журналу з мистецтва? Ліжка, низькі й темні, були Ще нові, з кислуватим запахом свіжообструганого дерева. Постільна білизна мене не цікавила. Поки що я лежав одягнений і чекав на свою жінку, яка, напевне, принесе домашню білизну. Ковдри були вовняні, зеленуватого кольору; вони трохи витерлися, і на тканому візерунку ведмеді, що грають У м'яча, перетворились на людей, що грають у м'яча, оскільки морди ведмедів уже не можна було розпізнати і вони стали схожими на карикатури атлетів з бичачими шиями, які перекидаються мильними бульками. Дзвони пробили дванадцяту.
Я встав, щоб узяти з умивального столика мильницю, і закурив. Просто жахливо, що я не можу про це ні з ким говорити, нікому не можу сказати всієї правди, але гроші мені потрібні й кімната потрібна тільки для того, щоб спати зі своєю жінкою. Ось уже два місяці, як ми хоч і мешкаємо в тому самому місті, а живемо подружнім життям тільки в готельних номерах. Коли було по-справжньому тепло, ми іноді зустрічалися в парках або в парадних зруйнованих будинків, у самому центрі міста, аби бути певними, що нас не захоплять зненацька. У нас надто мала квартира — оце й усе. Окрім того, стіна, що відділяє нас від сусідів, надто тонка. А на більшу квартиру потрібні гроші, потрібне те, що вони називають енергією, але ми не маємо ні грошей, ні енергії. У моєї жінки також нема енергії.
Останній раз ми були разом у парку, що на околиці міста. Вечоріло, і з полів віяло запахом зібраного порею, а на обрії по червонястому небу стелився з димарів чорний дим. Швидко залягала темрява, червінь неба стала фіалковою, а потім чорною, і вже не видно було темних широких мазків диму. Сильніше запахло пореєм та гіркотою цибулі. Десь дуже далеко, за піщаний кар'єром, світилися вогні, дорогою повз нас проїхав на велосипеді якийсь чоловік: над вибоїстим шляхом гойдався вогник, вирізаючи в небі маленький темний трикутник, один бік якого був відкритий. Непідтягнуті болти деренчали, і стук щитків завмирав удалині повільно й майже урочисто. Коли я вдивлявся довше, то розпізнавав біля дороги ще й огорожу, темнішу за ніч, а за нею чулося гелготання гусей та ласкавий голос якоїсь жінки, що кликала їх, аби погодувати.
На темній землі я розпізнавав тільки біле обличчя Кете, і коли вона розплющувала очі, бачив у них якийсь дивний синюватий блиск. Її голі руки також були білі; вона дуже гірко плакала, і, цілуючи її, я відчував смак сліз. У мене паморочилась голова, і склепіння неба тихо погойдувалось над головою, а Кете плакала дедалі гіркіше.
Ми обтрусились і повільно пішли до кінцевої зупинки дев'ятого номера. Здалека було чути, що трамвай завертав по колу, і ми бачили, як з дротів сипалися іскри.
— Стає прохолодно,— сказала Кете.
— Так,— сказав я.
— Де ти спатимеш цієї ночі?
— У Блоків.
Ми пішли вниз до трамвая алеєю, повз обсмалені снарядами дерева.
У пивниці біля кінцевої зупинки дев'ятого номера я замовив коньяк для нас обох, кинув десятипфенігову монету в автомат, і нікелеві кульки, скотившись у дерев'яний канал, один по одному підскочили вгору; вони натиснули на сталеві пружини й ударили по нікелевих контактах; почувся тихий дзвін, а вгорі, на скляній шкалі, з'явилися червоні, зелені та сині цифри. Господиня і Кете спостерігали за мною, і я, граючи далі, поклав руку на потилицю Кете. Господиня склала на грудях руки, й усмішка оживила її велике обличчя. Я грав далі, і Кете не зводила з мене очей. До пивниці зайшов якийсь чоловік, забрався на високу табуретку біля прилавка, поклав сумку позад себе на стіл і замовив горілку. У нього було замурзане обличчя, брунатного відтінку руки, і світла голубінь очей здавалась іще світлішою, ніж була насправді. Він подивився на мою руку, яка все ще лежала на потилиці в Кете, поглянув на мене й замовив другу чарку горілки. Невдовзі після цього він підійшов до мене й почав грати на другому автоматі, непоказному на вигляд, схожому на касу — ручка з щілиною та велика червоняста шкала, на якій підряд одна за одною стояли три великі чорні цифри. Чоловік кинув монету, повернув ручку, цифри на шкалі закрутилися, зникли, а потім, через певні інтервали, щось тричі клацнуло, і вгорі з'явилися цифри 1—4—6.
— Нічого,— сказав чоловік і кинув іще одну монету. Диск із цифрами шалено закрутився, потім стукнуло, ще раз стукнуло і ще раз, якусь мить було тихо, і несподівано із сталевої пащі автомата посипались десятипфенігові монети.
— Чотири,— сказав чоловік, усміхнувся мені й додав: — Це вже краще.
Кете зняла мою руку зі своєї потилиці і сказала:
— Мені треба йти.
На вулиці трамвай, розвертаючись, зі скреготом ішов по колу, і я, заплативши за обидві чарки коньяку, провів Кете До зупинки. Коли вона входила в трамвай, я поцілував її, і вона поклала руку мені на щоку, а потім, скільки я міг її бачити, махала мені рукою.
Вернувшись до пивниці, я побачив, що чоловік із замурзаним обличчям усе ще стоїть біля автомата. Я замовив коньяк, припалив сигарету й подивився на нього. Мені здавалося, що я вгадую ритм, у якому обертається диск, і коли стук лунав раніше, ніж я чекав, мені ставало страшно; я чув, як чоловік мурмотів: «Нічого... нічого... два... нічого... нічого».
Коли чоловік, сиплючи прокльони, вийшов з пивниці, а я почав розмінювати гроші, щоб запустити автомат, на блідому обличчі господині вже не було усмішки.
Ніколи не забуду, як я вперше опустив ручку вниз і диск швидко закрутився (тоді мені здалося: неймовірно швидко) та як тричі, через рівні проміжки часу, щось клацнуло. Я прислухався, чи не почується дзенькіт падаючих монет, але нічого не дзенькнуло.
Я пробув там ще з півгодини, пив горілку й крутив ручку, дослухаючись до дикого шереху дисків та сухого клацання, а коли я виходив з пивниці, у мене в кишені не було й пфеніга, і мені довелося йти пішки майже три чверті години — аж до Ешерштрасе, де живуть Блоки.
Відтоді я заходжу тільки до тих пивниць, де поставлено такі автомати, прислухаюся до чарівливого шереху дисків, чекаю, коли всередині клацне, і щоразу лякаюсь, коли шкала зупиняється, а гроші не вискакують.