Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту

— Ти надовго йдеш?

— Так, до завтрашнього ранку.

— Тато скоро вернеться?

— Скоро.

Блузка та спідниця висіли біля кухонної шафи. Переодягаючись у кімнатинці, я почула, як прийшов хлопець, що наглядатиме за дітьми: він бере лише марку за годину, але від четвертої години до сьомої ранку — це п'ятнадцять годин, виходить п'ятнадцять марок, до того ж треба дати йому попоїсти, а ввечері, коли, власне, розпочинається його чергування, біля радіоприймача мають лежати сигарети. Радіоприймач мені позичили Гопфи.

Беллерман, здається, любить дітей, принаймні вони люблять його і завжди, коли я відлучаюся, розказують мені, у які ігри вони з ним гралися і що він їм розповідав. Беллермана рекомендував мені капелан, і він, мабуть, посвячений у те, з яких причин я залишаю дітей самих; дивлячись на мої нафарбовані губи, він щоразу трохи морщить лоба.

Я надягла блузку, поправила зачіску й зайшла до кімнати. Беллерман привів з собою молоденьку дівчину, лагідну білявку, яка вже тримала малюка на руках і крутила навколо вказівного пальця його брязкальце, що, очевидно, тішило дитину. Беллерман відрекомендував мені дівчину, але я не розчула її імені. В усмішці дівчини, в її незвичайній ніжності, яку вона виявляла до малюка, було щось професійне, а з її погляду я зрозуміла, що вона вважає мене поганою матір'ю.

У Беллермана дуже кучерявий чорний чуб, жирна шкіра і майже завжди наморщений ніс.

— Можна погуляти з дітьми? — спитала мене дівчина, і я погодилась, побачивши благальний Клеменсів погляд і те, як Карла закивала головою. Я пошукала в шухляді гроші, щоб дати на шоколадку, але дівчина відмовилась узяти.

— Прошу вас,— сказала вона,— не сердьтеся, але, якщо можна, я хотіла б сама купити їм шоколадку.

— Будь ласка,— сказала я, поклала гроші назад і відчула себе такою жалюгідною поруч цього квітучого юного створіння.

— Хай буде, як хоче Гуллі,— сказав Беллерман,— вона зовсім схиблена на дітях.

Я по черзі подивилася на своїх дітей: на Клеменса, Карлу та малюка,— й відчула, що на очі мені навертаються сльози. Клеменс кивнув мені й сказав:

— Іди, мамо, все буде добре. Ми не підходитимемо до води.

— Будь ласка,— попросила я дівчину,— не пускайте їх до води.

— Ні, ні,— сказав Беллерман,— і вони обоє засміялися.

Беллерман подав мені пальто, я взяла сумку, поцілувала дітей і благословила їх. Я почувала себе зайвою.

Вийшовши, я якусь мить постояла біля дверей, почула, що діти сміються, і повільно спустилася сходами.

Зараз лише пів на четверту, і на вулицях ще нема людей. Кілька дітлахів гралися в класи. Коли я підійшла ближче, вони глянули на мене. Ані звуку не чути було на цій вулиці, де жили сотні людей,— тільки мої кроки та нудне бренькання рояля, що долинало з глибини вулиці; за фіранкою, яка ледь ворушилася, я побачила стару жінку з жовтуватим обличчям, яка тримала на руках гладкого пса. Хоча ми тут живемо вже вісім років, у мене щоразу паморочиться в голові, коли я бачу ці сірі стіни з брудними латками, стіни, які, здається, хиляться донизу, а кволеньке бренькання рояля перебігає вузькою сірою смугою неба то вгору, то вниз. Звуки здаються мені зв'язаними, а мелодія, яку шукає й не може знайти блідий пальчик дівчинки, обірваною. Я пішла швидше, прошмигнула повз дітей, у погляді яких мені привиділась погроза.

Фред не повинен був кидати мене саму. Я радію, як зустрінуся з ним, але мене лякає те, що заради цих зустрічей мені доводиться залишати дітей. Щоразу, коли я запитую, де він живе, він уникає відповіді, а цих Блоків, у яких він нібито ночує вже місяць, я не знаю, і адреси їхньої він не дає Інколи ми зустрічаємося з ним увечері й заходимо на півгодини до якоїсь кав'ярні, а за дітьми наглядає господиня будинку. Потім ми квапливо обіймаємося на зупинці трамвая і коли я сідаю у вагон, Фред дивиться на мене й махає рукою Бувають ночі, коли я лежу на нашій тахті й плачу, а довкола тиша. Я чую дихання дітей, чую, як перевертається малий останнім часом він став неспокійний, бо в нього саме ріжуться зуби, і, плачучи, молюся, прислухаючись до глухого шереху жорен, що перемелюють час. Мені було двадцять три роки, коли ми побралися, відтоді минуло, збігло за водою п'ятнадцять літ, а я й не помітила; та тільки-но я гляну на обличчя дітей, одразу ж починаю розуміти: кожен рік, що додається до їхнього життя, утинає моє.

На Тукгофплац я сіла в автобус і задивилася на тихі, безлюдні вулиці, де хіба лише біля ларка з сигаретами стояло кілька чоловік. На Бенекамштрасе я вийшла й попрямувала до церкви Скорботної богоматері подивитися, коли буде вечірня меса.

В порталі було темно, я стала шукати в сумочці сірників порилася між розсипаними сигаретами, помадою, хусточкою, мильницею, нарешті знайшла коробку, витерла сірника і злякалася: праворуч від мене в темній ніші хтось стояв і той хтось зовсім не рухався; я спробувала щось гукнути йому, хоч би й «алло», але від страху в мене відібрало голос, та ще й заважало сильне серцебиття. Постать у темряві ані поворухнулася, в руках вона тримала щось схоже на палицю. Я кинула обгорілий сірник, запалила новий і навіть після того, як я збагнула, що це статуя, серце не перестало калатати. Я підійшла ще на крок ближче і при слабкому світлі розгляділа сталевого ангела з хвилястими кучерями, який тримав у руці лілію. Я так низько нахилилася, що моє підборіддя мало не доторкнулось до грудей статуї, і довго вдивлялася в ангельський лик. Обличчя й волосся були вкриті густим шаром пилу, навіть із сліпих орбіт звисали чорну ваті пластівці. Я обережно здула їх, звільнила від пилу ніжний овал і раптом помітила, що усмішка була гіпсова і що разом з брудом зникла вся чарівність цієї усмішки; але я дмухала далі, очистила його пишні кучері, груди, складчастий одяг і, дмухаючи обережно й різко, очистила лілію; та чим виднішими ставали яскраві фарби на грубому виробі церковної промисловості, тим більше гасла моя радість, і я повільно відвернулася й пішла в кінець порталу, щоб розшукати оголошення. Потім знову витерла сірника, побачила в глибині церкви м'яке червоне мерехтіння незгасної лампади і не встигла стати біля чорної дошки, як злякалася: цього разу хтось і справді підійшов до мене ззаду. Я обернулась і зітхнула з полегшенням, розглядівши кругле, блідувате селянське обличчя священика. Він зупинився поруч мене, очі в нього були сумні. Мій сірник погас, і в темряві він спитав мене: