Таємниця гірського озера

— Ну, як би там не було, ти заслуговуєш на подарунок. Зараз буде готовий… — І Асмік, зіскочивши з місця, почала зривати квіти.

В цей час геологи підходили до урвища навпроти озера. Воно починалося на одній з вершин і спускалося до підніжжя її.

— Мені здається, — сказав Ашот Гаспарян, — що з того, як збудована ця гора, ми можемо дізнатися, куди повинна текти вода: чи по той її бік — до Казаху, чи по цей — до Севану.

— Звичайно, можемо… І, правду кажучи, не з’ясувавши цього, ми не маємо права марно мучити хлопців, — сказав його товариш.

— Зрозуміло, що коли вода тече в бік Казаху, то вливати гас в отвір немає рації, тим більше, що для цього треба пірнати на дно озера.

Позаду них почувся веселий сміх Асмік.

— Глянь, Армене, — казала вона, зриваючи квітку за квіткою, — які вони красиві та запашні!..

Нарвавши квітів, Асмік сплела з них вінок і жартома наділа його на голову Камо.

— За виправлення Сето… за врятування моєї ферми… — перераховувала вона заслуги Камо. Але в мого поета серце па шматки розривається, — обернулась вона до Армена. — Стривай, зараз і для тебе сплету.

Асмік оплела ще один вінок і наділа його на голову Арменові.

— Ой, як же ти покращав, Армене, хоча… ти завжди був гарненьким, — жартувала дівчинка.

В цей день Асмік була на диво балакучою.

— А Грикор?.. Бідний мій братік-пастушок!.. Почекай, тобі я нарву нарцисів, Від твоїх жартів віє запахом нарцисів. Па! Ось тобі мій подарунок. Але якщо ти не будеш лікувати ногу, як ти обіцяв, я тебе перестану любити. А ти що, мій любий дідусю, як дитина, засмутився?.. На цей букет тобі. Бачиш, які в тебе гарні онуки?

Дід поцілував Асмік у голову і зітхнув. Місця, де він блукав у свої молоді літа, розбудили, можливо, у дідуся хвилюючі спогади, і, дивлячись на озеро, він заспівав. Це була якась східна, сповнена суму пісня. І дідусь заспівав її так гарно, що діти розчулились.

— Ех, Далі-Даг, Далі-Даг!.. Скільки, скільки таких, як ми, приходили до тебе, дихали пахощами твоїх чудових квітів і зникали… Ніхто не знає, звідки приходять люди, куди зникають, людині незрозумілі таємниці природи…

Старий підвівся. Він був глибоко схвильований:

— Ну, піду, хлоп’ята, на полювання. Далі-Дагу я більше не побачу, це востаннє… Піду подивлюсь, чи зіркі ще мої очі!..

Дід Асатур, тихо покректуючи, піднявся на найближчий гребінь скелі.

Він довго стояв тут, пильно вдивляючись у далечінь.

По той бік гребеня, у глибокій лощині, мирно паслося кілька баранів.

Дід звів рушницю. Ватажок побачив його, тривожно пирхнув, і барани, роблячи величезні стрибки, стрімко помчали вниз по крем’янистій горі.

Пролунав гучний постріл. Задзижчала куля, і красивий муфлон, впавши на голову, перекинувся і покотився по схилу, залишаючи на снігу плями крові.

Швидко старий мисливець з рушницею в руках знову з’явився на гребені. Він прикрив очі долонею і довго-довго дивився на Севан, на чудові гори, а потім знову заспівав. Це була пісня його юнацтва — «Пісня пастуха». Співав він сумно, усім своїм схвильованим серцем промовляв «прощай» улюбленим горам…