Реальна загроза

Нарешті вдарив довгоочікуваний грім — виявився зв’язок Ютланда з ендокринолом і спливло ім’я мого батька. Майже одночасно з цим надійшла звістка з Октавії про масові арешти офіцерів Військово-Космічних Сил, Планетарної Армії та Астроекспедиції. Слідство за справою чотирьох зниклих адміралів призвело до викриття змови з захоплення державної влади, що роками визрівала в надрах Ериданських Збройних Сил. Не залишилося в секреті й те, що підготовка заколоту фінансувалася горезвісним адміралом Бруно Шнайдером, котрий, як виявилося, не загинув під час попереднього путчу, а досі живий і переховується від ериданського правосуддя на Ютланді — причому не як пересічний її мешканець, а як верховний правитель планети.

Ця новина збурила всю Октавію. Більшість моїх співвітчизників (дедалі частіше я ловив себе на тому, що думаю про них як про колишніх співвітчизників) спримали мого батька однозначно негативно, вважаючи його мало не демонічною постаттю в новітній історії планети. Дехто ставився до нього байдуже, і лише незначна частина захоплювалися ним — але то були палкі та пристрасні шанувальники, ладні відстоювати честь свого кумира будь-якими засобами, аж до рукоприкладства. Звістка, що адмірал Шнайдер живий, викликала хвилю демонстрацій як його супротивників, так і прихильників, і поліції довелося докласти значних зусиль, щоб запобігти масовим зіткненням поміж ними. Основними об’єктами акцій протесту як правих, так і лівих були будівлі Генштабу, Міністерства юстиції та Верховного Суду. Перші вимагали негайного звільнення всіх заарештованих, а другі наполягали на їх найсуворішому покаранні — не лише як заколотників, а також і як зрадників, що вступили в злочинну змову з іноземною державою.

— Це все спільники Гарсії, щоб їх покорчило! — прокоментувала події на Октавії Елі. — Коли ласий шматок вислизнув з їхніх рук, вони вирішили здати своїх товаришів. Без адміралів, без підтримки твого батька змова згасла б сама по собі, а так…

— Не втішай мене, — урвав я її. — Однаково в усьому винен батько. Він готував заколот, плекав його, підживлював ендокриноловими грошима. Якби він не втручався в справи Октавії, нічого цього не було б. А тепер кільком тисячам людей зіпсовано все життя. Якщо не в’язниця, то щонайменше кінець їхньої кар’єри.

— Це точно, — погодилася зі мною Елі. — І боюся, що „кільком тисячам“ — сильне применшення. Судячи з повідомлень, уряд дуже наляканий. Він напевно влаштує грунтовну чистку в усіх Збройних Силах — можливо, ще радикальнішу, ніж минулого разу. Полетять і невинні голови — тих, хто не брав участі у змові, але підтримував близькі стосунки зі змовниками. А з Астроекспедиції потурять усіх „шнайдерівців“ без розбору — і теперішніх, і колишніх…

Журналісти на Вавілоні, хоч і поступалися в пронозливості своїм земним колегам, теж були не в тім’я биті. Вони миттю співставили факти і здогадалися, що я син адмірала Шнайдера. На щастя, я був огороджений від їхньої настирливої уваги неприступними стінами банку „Аркадія“, а спроби зв’язатися зі мною по відеофону були марні, оскільки всі виклики з-поза меж банку спочатку надходили до відділу лейтенанта Вінтерса, де цілодобово чергували його підлеглі.