Реальна загроза
- Автор: Авраменко Олег Евгеньевич
- Язык: украинский
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Реальна загроза». Краткое содержание книги:
Під час першої ж своєї експедиції Александр потрапляє на далеку і досі нікому не відому планету Ютланд. Ця подія круто змінює все його життя, і він опиняється в епіцентрі прийдешньої міжпланетної війни...
Для всіх, хто бодай трохи цікавився політикою, стало зрозуміло: все йде до війни, мета якої — контроль над видобутком ендокринолової сировини. Якщо раніше про цей чудодійний препарат мало хто знав через його недоступність для широкого вжитку, то тепер слово „ендокринол“ повторювали на всі лади. З’явився навіть термін „ендокринолова війна“.
Звістка про підготовку Тянь-Го до агресії проти Ютланда на третину скоротила потік бажаючих записатися до нас на службу, але то була саме та третина претендентів, які раніше забирали свої заяви, коли наші вербувальники повідомляли їм, що майже напевно доведеться воювати. Професійні найманці, що були втратили до нас цікавість, знов активізувалися і стали пропонувати свої послуги — тепер уже цілими кораблями і навіть флотиліями. Як і раніше, ми їм відмовляли, проте висували зустрічну пропозицію — про купівлю в них кораблів за найвигіднішими умовами. Багато капітанів-власників, підрахувавши, що на отримані гроші вони зможуть замовити побудову нових кораблів такого ж класу, та ще й матимуть від цього непоганий зиск, погоджувалися.
Фірми, що спеціалізувались на торгівлі військовою технікою, оперативно відреагували на приготування Тянь-Го і різко підняли ціну на свій товар. Вірніше, на те, що ще не встигли продати, бо за короткий час ми грунтовно вичистили вавілонський ринок, тому торгівцям залишалося тільки лікті кусати, дивлячись на кораблі, що досі стояли в їхніх доках, але вже не належали їм. Укладені нами угоди на доправлення кораблів з інших планет перегляду також не підлягали, оскільки ми вже сплатили за них усю необхідну суму. Щоправда, була одна спроба стягнути з нас надбавку, але у відповідь ми пригрозили судовим переслідування за порушення умов проплаченого наперед контракту — а на Вавілоні це вважалося карним злочином, — і всі непорозуміння тут-таки владналися.
Міністр Новак оголосив, що нам слід узяти тижневий тайм-аут на подальші закупівлі, щоб ринок наситився за рахунок нових надходжень, а надто жадібні до грошей торгівці вгамували свій апетит. Власне, ми могли б сплачувати й завищену ціну, проте тим самим продемонстрували б свою слабкість, а вавілонський капіталізм — це джунглі, де слабких з’їдають умить. Крім того, ми не встигали споряджати вже придбані судна, тому об’єктивно потребували перерви в закупівлях, щоб фахівці з відділу ВПК змогли цілком зосередитися на передпольотній перевірці кораблів, особливо в частині функціонування додаткових емітерів.
На дев’ятнадцятий день з Октавії прибула перша група „старих служак“, колишніх учасників батькового путчу. Серед них був і Гуго Гонсалес, що виявилося дуже до речі. Зі своїм досвідом роботи в „Інтерстарі“ він міг істотно посилити наш кадровий відділ. Гонсалес радо погодився нам допомогти, але за умови, що потім отримає призначення головним старшиною на кораблі класом не нижче кресера. Нас це цілком влаштовувало.
Через два дні надійшла звістка, що Міністерство юстиції Октавії перекваліфікувало справу про змову з карної на дисциплінарну — кількість заарештованих щодня зростала, і суд над ними міг остаточно підірвати хистку стабільність у суспільстві. Натомість почалися масові звільнення військовослужбовців — лише в перший день „великої чистки“ було відправлено у відставку понад чотири тисячі офіцерів і близько тисячі прапорщиків, старшин та сержантів.
Обговорюючи зі мною ці події, коммодор Максимович зауважив:
— З таким розмахом вони знечолять добру третину Збройних Сил. А Астроекспедиція взагалі буде знекровлена.
Я розгублено похитав головою:
— Невже так багато людей брало участь у змові?! Як же тоді все трималося в секреті?
— Я так гадаю, що більшість із них невинні, — відповів коммодор. — У тому сенсі, що нічого не знали про підготовку повстання. Просто одні виконували ті чи інші доручення начальства, що тепер кваліфікується як злочинні дії. Інші були близькими друзями або родичами змовників. Треті в минулому мали необережність виказати прихильність до адмірала Шнайдера чи принаймні до деяких його ідей. А є ще й ті, хто сімнадцять з половиною років тому підпав під амністію. Зараз їх усіх позбуваються. Влаштовують масоване кровопускання. Так би мовити, лікувально-профіллактичне. Намагаються „оздоровити“ лави армії та флоту, хай навіть ціною їх значного послаблення.
Я замислився.
— Знаєте, коммодоре, я ніколи не співчував спробам змінити державний устрій на Октавії… Вам, либонь, дивно чути ці слова від сина адмірала Шнайдера, але так і є. Я вважаю, що й за теперішньої влади ериданці живуть непогано — набагато краще, ніж громадяни більшості планет. А проте, за два десятиріччя визріли аж дві спроби державного перевороту. І не має значення, що друга з них фінансувалася зовні — головне, що в цьому брали участь ериданці. Отже, щось прогнило на Октавії, серйозно прогнило. Може, проблема в тому, що уряд спирається на звичайну арифметичну більшість населення, ігноруючи інтереси політично активної меншості. А при справжній демократії провідну роль має грати саме ця активна меншість. Інакше виходить охлократія — влада аполітичного натовпу.