По живу і мертву воду

Василь знову зліз на воза. Поїзд уже був близько. Попереду паровоза рухалося дві платформи, на яких сиділи солдати з кулеметами, позаду кілька вагонів, на даху одного з них ще один кулемет. Мабуть, хлопці встигнуть підірвати. А от чи зможуть відійти… Біда. Німців на горбах не видно, та ось-ось з’являться. Задихаючись від хвилювання, Гнатишин розібрав віжки й почав виїжджати з кущів до дороги. Він чекав вибуху, але паровоз чмихав парою, колеса стукали, стукали, й ось клуби диму почали з’являтися правіше від того місця, де, за розрахунком Василя, лежали в кущах Ваня й Михась. Що сталося? Міна виявилась несправною? Хлопці чогось злякалися? Може, теж помітили небезпеку? Де ж вони?

Поїзд, цілісінький, неушкоджений, наче й не було нічого, віддалявся від лісу. Гнатишин перевів погляд на горби. Вершки їх уже були позолочені сонцем. Раптом там, серед низького чагарника, майнула голова, поруч появилась друга, й тут же зникли обидві. А ось ще один, лівіше, висунувся по пояс і присів. Було схоже, що люди ховаються в кущах або, добігши до них, падають на землю. Василь не міг зрозуміти, що твориться. Де хлопці? Чому німці не спускаються з горба до залізничного полотна? Він виїхав на лісову дорогу, де повинен був чекати друзів, залишив підводу, прив’язавши віжки до дерева, а сам побіг назад до кущів, що росли на узліссі. Ніяких змін. На горбах люди, багато людей — то в одному, то в іншому місці з’явиться голова й зникне. Залягли… Чого вони бояться? Може, влаштовують засідку?

Знову почувся шум поїзда. Шум наростав і наростав. На стиках рейок стукало безліч коліс. Василь витяг шию й побачив другий поїзд, який ішов у тому ж напрямку, що й перший. Цей був довгий. Попереду паровоза також рухалось дві платформи, але позаду на платформах стояли танки, багато танків. За платформами з танками був причеплений пасажирський вагон і ще з десять товарних. На горбах ніякого руху, все завмерло, навіть гілка не ворухнеться. Відійшли, чи що, ті, що були там? Василь уже не міг стояти на місці, кусав губи. Він не знав, що йому робити, і це було найгірше. Пропадуть хлопці, на очах пропадуть, а він, старий дурень, нічим не може допомогти їм. Щоб хоч трохи, заспокоїтись, Василь почав рахувати платформи з танками. Встиг нарахувати вісім.

Паровоз ще не порівнявся з жовтим осипом, як пролунав сильний, але недружний залп рушниць, швидко, люто застукотіли кулемети. Раптом чорний стовп диму підняв першу від паровоза платформу дибки, а слідом за нею почали летіти під укіс інші. Гримнув вибух. Гнатишин побачив, як від кущів, пригинаючись до самої землі, побігли до лісу двоє. Він почекав, поки вони зникнуть серед кущів верболозу, й кинувся до коней. А біля залізниці безперервно тріщали постріли, чулися короткі, й довгі черги. Гнатишину здавалося, що то б’ють по його товаришах, і він спершу не повірив своїм вухам, коли неподалік залунав чийсь голос: «Агов!»