Кров і пісок
- Автор: Ибаньес Висенте Бласко
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Віктор І. Шовкун
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Кров і пісок». Краткое содержание книги:
— А тобі що до неї? Думай краще про биків, про те, як не напоротись бикові на роги, сподобатися публіці і заробити більше грошей.
Насйональ обурювався. Хоч він і тореро, але не заслуговує на таку зневагу. Він громадянин, як і всі інші, мав право голосу, і в день виборів на його думку зважають найвідоміші політичні діячі міста.
— Гадаю, я маю право на власні переконання. Мені так здається... Я член комітету своєї партії, он як... Звичайно, моя професія принизлива ü реакційна, але вона не заважає мені мати свої погляди.
Насйональ уперто називав ремесло тореро реакційним, не звертаючи уваги на глузи дона Хосе. Хоч бандерильєро шанував повіреного, але тепер звертався тільки до доктора Руїса. Що не кажіть, лікарю, у всьому винний Фердінанд СьомийФердінанд Сьомий (1784—1833) — король Іспанії, відомий своєю реакційною політикою. У 1814 р. скасував ліберальну конституцію 1812 р. і відновив феодально-абсолютистський режим. У 1823 р. при допомозі французьких інтервентів придушив буржуазно-демократичну революцію 1820-1823 рр.. То він звелів закрити університети й відкрити у Севільї школу тавромахії, і цим зганьбив мистецтво кориди, виставив його на посміховище.
— Будь він проклятий, тиран!
Говорячи про історію країни, Насйональ не відділяв політики від тавромахії і, з осудом говорячи про таких матадорів як Капелюхеро, — прихильників абсолютної монархії, — він з пошаною згадував сміливого Хуана Леона, який у часи абсолютизму кидав зухвалий виклик владі: оскільки лібералів називали тоді «чорними», він умисне виходив на арену в чорному костюмі і не звертав найменшої уваги на грізний рев публіки. Насйональ завзято обстоював свої погляди: тавромахія це варварський пережиток минувшини, але й серед тореро можна зустріти людей, гідних усілякої пошани.
— Звідки ти взяв, що корида — явище реакційне? — спитав лікар. — Ти славний хлопець, Насйоналю, наміри твої якнайкращі, але, при всьому тому, ти невіглас.
— Чиста правда! — вигукнув дон Хосе. У комітеті йому геть заморочили голову всякими лицемірними проповідями.
— Корида — явище прогресивне, — з посмішкою провадив лікар. — Збагнув, Себастьяне? Вона дуже пом’якшила звичаї нашої країни, витіснивши жорстокі розваги, яким віддавалися іспанці в давнину, у ті далекі часи, що про них весь час торочить тобі дон Хоселіто.
Не випускаючи з руки келиха, Руїс говорив і говорив, замовкаючи лиш для того, щоб ковтнути вина.
—- Брехня, ніби корида існує з давніх-давен! Справді, в Іспанії вбивали биків для розваги, але кориди в сьогоднішньому розумінні не знали. Сід виїжджав проти бика із списом, як свідчать перекази. Рицарі — і маври, і християни — іноді розважалися в такий спосіб, але тореро-професіоналів тоді не було і биків не вміли вбивати благородно й красиво, згідно з чіткими правилами.
Лікар говорив далі про те, що протягом сторіч національне торжество іспанців зазнавало змін. Хоча бій биків влаштовували і в давнину, але в дуже рідкісних випадках, на честь якихось особливо урочистих подій: коли, наприклад, одружувалися королі, укладали мир або освячували нову каплицю при соборі. Відбувалися такі торжества нечасто, матадорів тоді не було. На арену виїздили верхи на своїх бойових конях ставні, вбрані у блискучий шовк кабальєро, щоб на очах у дам ударити бика списом. Якщо ж бик скидав вершника з коня, той вихоплював шпагу і з допомогою слуг убивав тварину як попало, не дотримуючись ніяких правил. Коли влаштовували народну кориду, на арену вибігав цілий натовп людей, які всім тлумом кидалися на бика, валили його з ніг і добивали кинджалами.
— Таких корид, як нині, тоді не знали, — провадив лікар. — Власне, то було полювання на диких биків. Воно й не дивно, бо за тих часів люди жили іншими турботами, віддавалися іншим розвагам, притаманним їхній добі, і не мали ніякої потреби вдосконалювати кориду.
Для войовничих іспанців була відкрита інша дорога до пригод і слави — в усіх кінцях Європи не втихали війни. До того ж у будь-яку мить можна було сісти на корабель і податися до Америки, де завжди були потрібні сміливі люди. і нарешті релігія часто влаштовувала для народу пишні видовища: людина втішалася, споглядаючи муки ближнього, від яких мороз ішов поза шкірою, та ще й отримувала задарма індульгенцію для своєї грішної душі. Хіба могли скромні ігрища з дикими биками зрівнятися з аутодафе — грандіозними спектаклями, на яких живцем спалювали людей? Найурочистіші торжества влаштовувала тоді інквізиція.