Кров і пісок

Горе до невпізнання змінило матадорову дружину: Кармен забула про всі колишні кривди. Тепер її мучили докори сумління, і вона гірко плакала, вважаючи себе винною в нещасті, яке спіткало чоловіка.

— Це моя провина, я знаю, — в розпачі казала вона Насйоналеві. — Скільки разів він повторював: «Настромив би мене бик на роги — та й по всьому!» Я була поганою дружиною... Я отруювала йому життя...

Марно бандерильєро розповідав усе з найменшими подробицями, запевняючи Кармен, що нещастя сталося цілком випадково. Ні, Хуан шукав смерті, вона певна цього, і якби не Себастьян, його винесли б з арені неживим.

Коли останню операцію було зроблено, родина повернулась додому.

Кармеп зайшла до кімнати хворого, ступаючи навшпиньках і опустивши очі, ніби соромилася своєї колишньої ворожості.

— Як ти себе почуваєш? — спитала, взявши Хуанову руку в обидві долоні.

Так вона і стояла, мовчазна, боязка, перед ліжком пораненого, від якого не відходили доктор Руїс та друзі тореро.

Якби в кімнаті нікого не було, Кармен, мабуть, упала б перед чоловіком навколішки і просила б у нього прощення. Бідолашний! Це вона своєю безсердечністю довбла його до розпачу, навіяла йому думку про смерть. Та нехай вія про все забуде. І Кармен дивилася на нього з материнською ласкою й некорисливою любов’ю. Уся її проста душа світилася в цьому ніжному погляді.

Стільки натерпівшись, Гальярдо ніби поменшав, зблід, став кволий і боязкий, мов дитина. Куди й подівся безстрашний хлопець, що вражав публіку відчайдушною сміливістю. Він нарікав, що змушений лежати, що не може навіть поворухнути ногою, яка стала важка, мов налита свинцем. Здавалося, він утратив мужність, перенісши без наркозу кілька тяжких операцій, і стогнав тепер від найменшого болю.

Кімната Гальярдо стала ніби клубом, де збиралися найвідоміші севільські любителі. Дим від сигар змішувався з гострим духом йодоформу та інших ліків. На столах поміж флаконами, пакетами вати та рулонами бинтів стояли пляшки вина — частування для відвідувачів.

— Пусте! — кричали друзі, прагнучи підбадьорити тореро своїм галасливим оптимізмом. — Місяців за два ми побачимо тебе на арені. Ти попав у надійні руки. Доктор Руїс чудеса творить.

Лікар також був веселий.

— Вій у нас молодець. Погляньте-но, уже палить. А якщо хворий закурює, то він уже не хворий!..

До пізньої ночі засиджувалися біля пораненого дон Хосе й тореро з Хуанової квадрильї. Заходячи в кімнату, Потахе завжди намагався сісти ближче до столу, щоб пляшки були під рукою:

Розмова між Руїсом, повіреним та Насйоналем завжди крутилася навколо бою биків. Розмовляти з доном Хосе про щось інше було неможливо. Обговорювали вади кожного матадора, сперечалися про їхні достойності, підраховували скільки хто заробляє, а прикутий до ліжка Гальярдо слухав їхні теревені або, заколисаний розмовою, поринав у дрімоту.

Найчастіше говорив один Руїс, а Насйональ ловив кожне його слово, дивлячись на лікаря захопленим поглядом. Скільки всього цей чоловік знає!.. Не раз бандерильєро, заворожений красномовністю доктора Руїса, відчував до нього не меншу довіру, ніж до свого вчителя дона Хоселіто, і запитував, коли ж буде революція.