Кров і пісок

Руїс розвивав свою думку далі. В середині XVIII сторіччя, коли Іспанія сховалася вдомаза правління Карла III (1759—1788) Іспанія припинила тривалі невдалі війни., мов черепаха під панциром, відмовившись од війн у далеких краях та од завоювання нових колоній, коли за браком відповідного середовища пригасла нещадна жорстокість церкви, настала епоха розквіту мистецтва кориди. Войовничість народу, який прагнув слави й багатства, шукала нових шляхів. Жорстокість юрби, що сторіччями виховувалась на спогляданні тортур і призвичаїлась до грандіозних видовищ смерті, потребувала якогось виходу. Вона знайшла його б кориді, що прийшла на зміну аутодафе. Той, хто сто років тому пішов би воювати у Фландрію або зі зброєю в руках подався колонізувати пустельні простори Нового Світу, тепер ставав тореро. Побачивши, що більш нема чого завойовувати, -народ вигадав нову національну фієсту і в такий спосіб відкрив шлях до слави усім честолюбцям, наділеним мужністю і відвагою.

— Бій биків — це великий поступ, — вів далі доктор Руїс. — Гадаю, тут нема про що сперечатися. Тому я, хоч: і вважаю себе людиною передових поглядів, не соромлюся визнати, що корида мені до вподоби... Людині просто необхідно іноді скрашувати одноманітність свого життя гострою присмакою зла. Алкоголь також зло, і ми чудово знаємо, що вживати спиртне шкідливо, але майже усі п’ємо. Віддаючися час від часу варварським інстинктам, ми ніби набираємось нових сил, і нам стає легше тягти далі ярмо життя. Кожному з нас кортить коли-по-коли оглянутися назад і хоч трохи пожити, як наші далекі предки. Споглядаючи щось жорстоке, ми відчуваємо, як у глибині нашого єства зроджуються таємничі сили, і пригнічувати їх не годиться. Кажуть, ніби корида — варварське видовище. Згоден, але це далеко не єдина варварська розвага на світі. Потяг до диких і жорстоких забав — це людська недуга, від якої однаковою мірою страждають усі народи. Ось чому я обурююсь, коли бачу, як чужоземці показують на Іспанію пальцем, ніби лише в нас існують жорстокі і грубі народні розваги.

І доктор Руїс із благородним гнівом заговорив про безглузді верхогони, на яких люди гинуть куди частіше, ніж на арені в бою з биками; про цькування пацюків спеціально видресируваними собачками, влаштовувані для розваги культурної публіки; про сучасні спортивні ігри, після яких спортсменів виносять із переламаними ногами, пробитим черепом або розтовченим носом; про дуелі, єдиним приводом до яких найчастіше стає хворобливе прагнення до сумнівної слави.

— Люди, що в своїх країнах байдуже спостерігають, як падає на іподромі загнаний на смерть, покалічений скакун і вважають зоологічний сад неодмінною окрасою великого міста, ці самі люди, бачте, гірко оплакують наших биків і коней! — вигукнув Руїс.

Лікар гнівно осуджував тих, хто в ім’я цивілізації віддає анафемі бій биків, — Мовляв, це варварська і кривава розвага, — і в ім’я тієї ж таки цивілізації поселяє в зоопарках найшкідливіших і найнепотрібнішпх звірів, утримуючи їх там із воістину царською розкішшю. Навіщо таке робити? Наука давно вивчила й описала ці види. Якщо деяких чутливих людей так обурює винищення тварин, то чом не повстануть вони проти таємних трагедій, які щодня відбуваються в зоологічних садах? Козу вкидають у клітку до пантери, і нещасна тварина, мекаючи від страху, марно наставляє роги — вони не можуть захистити її від лютого звіра; стрибок — із моторошним хрускотом тріщать кістки, гострі пазурі вгороджуються в жертву, а ікла шматують забризкане кров’ю створіння. Бідолашний кролик, вирваний із духмяної лісової волі, тремтить від жаху, шерсть його кошлатиться під подихом підступного удава, який гіпнотизує беззахисне звірятко і нечутно підповзає ближче й ближче, щоб задушити його в крижаних обіймах своїх плямистих кілець... Сотні