Кров і пісок
- Автор: Ибаньес Висенте Бласко
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Віктор І. Шовкун
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Кров і пісок». Краткое содержание книги:
Усе сталося блискавично. Приголомшена публіка мовчала, затамувавши подих. Він уб’є тореро! А може, вже й убив!.. Зненацька у тривожній тиші пролунав крик, що водночас вихопився з усіх горлянок. Між звіром і жертвою майнув червоний клапоть; чиїсь могутні руки майже накинули плащ на роги, засліпивши тварину. То в пориві розпачу стрибнув на бика Насйональ, ладний загинути під рогами, але прикрити свого маестро. Спантеличений новою перешкодою, бик одвернувся од непритомного матадора і кинувся на червону шматину. Бандерильєро опинився між рогами і став бігцем задкувати, вимахуючи плащем. Він не знав, як виплутається з цього небезпечного становища, але радів, що заманює бика усе далі від пораненого.
Захоплена новим видовищем, публіка майже забула про матадора. Здавалося, Насйоналеві не пощастить уникнути загибелі, ухилитися від грізних рогів. Чоловіки кричали, ніби криком можна було врятувати бандерильєро, жінки відверталися від арени, заламуючи руки і задихаючись від хвилювання. Але Насйоналеві вдалося таки відскочити вбік, якраз коли бик пригнув голову, щоб підхопити його на роги, і засліплений люттю звір промчав мимо, метляючи пошматованим червоним плащем.
Хвилювання вилилося в бурхливі оплески. Мінлива юрба, що під враженням моменту забувала про все, тепер вітала подвиг Насйоналя. То був один із найславніших днів у його житті. Аплодуючи бандерильєро, публіка майже забула про Гальярдо, що лежав на піску. Кілька тореро та служителів цирку підняли матадора й понесли з арени. Голова його звисала, як у неживого.
Надвечір у місті тільки й говорили що про поранення Гальярдо, найнебезпечніше за все його життя. В багатьох містах вийшли термінові випуски газет; уся іспанська преса писала про цю подію. В усі кінці країни полетіли телеграми — ніби відбувся замах на життя високого державного діяча.
На вулиці Змій ходили страшні чутки, розцвічені палкою південною фантазією. Хтось повідомив, ніби бідолашний Гальярдо щойно помер. Він, мовляв, сам бачив його на кушетці в лазареті цирку, білого, як папір, з хрестом у руках. За іншою версією, справи були трохи кращі: Гальярдо живий, але помре з хвилини на хвилину.
— В нього ушкоджені і серце, і очерев’я — геть усе! Бик подірявив його, як сито.
Перед цирком вартував наряд поліції, щоб люди, які стояли, очікуючи новин, не набивалися в лазарет. Натовп біля вхідної брами зростав і зростав. Кожного, хто виходив, розпитували про стан матадора.
Кілька разів з’являвся Насйональ, ще в костюмі тореро, роздратований і похмурий. Він сердито кричав, щоб приготували ноші — треба якомога скоріше перенести матадора додому.
Побачивши бандерильєро, люди миттю забували про пораненого і бучно вітали героя дня.
— Сеньйо Себастьяне, ви сьогодні були просто чудовий. Якби не ви!..
Але Насйональ був байдужий до привітань. Нічого особливого він не зробив. Усе це... химери. До чого тут він, коли бідолашний Хуан зараз на волосинку від смерті.
— То як він там, сеньйо Себастьяне? — спохопившися, питали люди.
— Дуже кепсько. Оце тільки прийшов до тями. Нога роздроблена, під пахвою рана, весь потовчений... Бідолаха між життям і смертю... Зараз понесемо його додому.
Уже споночіло, коли Гальярдо винесли на ношах із брами. Натовп мовчки посунув слідом. Дорога була неблизька. Насйональ ішов з плащем через руку, вирізняючись своїм блискучим костюмом тореро на тлі скромно вбраного простолюду. Раз у раз він нахилявся над клейонкою, що вкривала ноші, й наказував носіям спинитись на перепочинок.
Позаду йшли лікарі цирку, а поруч із ними маркіз де Морайма та дон Хосе. Повірений Гальярдо був ледь живий від хвилювання, і товариші з клубу Сорока п’ятьох підтримували його попід руки. Багаті сеньйори ішли в цій сумній процесії впереміш із обшарпаними бідняками — їх об’єднувало спільне горе.
Усі були такі приголомшені, ніби сталося велике національне лихо, перед лицем якого стирається всяка різниця між багатими й убогими.
— Яке нещастя, сеньйо маркізе! — мовив, звертаючись до Морайми, товстощокий білявий селянин з перекинутою через плече курткою.
Уже двічі він рішуче відтручував одного з носіїв і підставляв своє плече під ноші. Маркіз приязно поглянув на білявого селянина: мабуть, один із тих хлопців, що часто вітаються з ним на дорогах.
— Еге ж, хлопче, велике нещастя.