Міцний кулак туарегів
- Автор: Вавра Ярослав Раймунд
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Ганна Пашко
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Міцний кулак туарегів». Краткое содержание книги:
Історія про Бен Манзура, жорстокого шейха[1] уаргельської Шаанби, який підступно позбавив життя славетного царя ахаггарських туарегів, і про швидку помсту за той злочин належить до найтиповіших воєнних історій Сахари дев'ятнадцятого століття. Події, про які я вам розповідатиму, мають історичну основу. Коли тридцять сьомого року я відвідав Уарглу й дивовижну мзабську республіку «Семи святих міст», старі шейхи розповіли мені про ці події багато цікавого. Про дещо, на мою думку варте вашої увага, я розповідаю в цій книжці, перевіривши наперед оповідки шейхів у генерала Домаза, який теж не забув про похід ахаггарців на Уарглу. Та й давні літописи хариджитів[2], з якими я ознайомився під час моєї третьої подорожі 1947 року, відкрили мені чимало таємниць сивої давнини.
Отже, я розповім вам про Сахару і її мешканців — моїх друзів на далекому спекотливому півдні. Хто з вас читатиме про цю безмежну пустелю, про те, яка вона є, той пересвідчиться, що Сахара — аж надто цікава, без будь-яких вигадок цікава і в далекому минулому, і нині.
Я. Р. В.
Раптом тунель розширився у невеличкий простір, оточений недбало побіленою аркадою, склепіння якої підтримували кілька неоковирних, грубелезних і нерівних стовпів. Тут уже виднілися не п'ять, а десять пащ нових тунелів. І скрізь у мурі зроблено ніші, в яких стояли амфори, певно, з водою, потрібною для обмивання перед молитвою.
Цей молитовний двір наче скидався на стародавнє кладовище в катакомбах під Сусами, де хлопці на початку подорожі зійшли з корабля, лаштуючись вирушати до Кайруана.
— Гадрумет? — запитав Карембу пошепки, бо згадка про підземне місто мертвих часто лякала його у сні.
Гасан кивнув. На його переляканому обличчі майнула усмішка — цієї миті ціла зграя ніжних пташок з кривими дзьобиками злетіла з гнутих жердинок, які було вмуровано вгорі у стіни подвір'я.
З пронизливим криком птахи почали літати над головами непроханих гостей. Потім, наче домовившись, співаючи почали сідати хлопцям на плечі, тюрбани, руки.
Певно, люди, що приходили сюди, приносили малим розбійникам їжу.
Хлопці, захоплені в полон, не наважувалися навіть поворухнутися. Але тут пташка, аж надто бешкетлива, злетіла Бабулі на ніс і гострим дзьобиком заходилася дзьобати хлопцеві губи.
— Акиш! — відігнав Бабула нахабу.
— Ну, от, — мовив Карембу, — ми в полоні у птахів!
— Що птахи не бояться людини в цих місцях — то це добра прикмета. Ходімо!
Птахи кружляли навколо входу до тунелю, в який зайшли Гасан, Карембу і Бабула. Знову сходи.
В кінці одного хідника хлопці побачили проблиск денного світла. Побралися туди. Підворіття вивело їх на простору покрівлю, з якої відкривалася панорама на вуличні сходи та на будинки, що терасами спускалися донизу… сила-силенна покрівель і поодинокі пальми… А за зубчастим міським муром та за передмістям біля Зеленої брами в буйній зелені бовваніли білосніжні малесенькі будиночки, колодязі… З другого боку тераси як на долоні виднілася Мелікка з її єдиним мінаретом. Усе в Меліцці дрібне, нечисленне, бідне, страшенно занепале, начебто занедбане… А ще далі, в каньйоні долини, на схилах косогору розкинулося велике, ніби споруджене з іграшкових кубиків місто з фортечними мурами, брамами, мечеттю, базаром, ступінчастими білими вулицями…
— Що це за місто?
— То, певне, святий Бену Ісгвен. Кажуть, що від брами міста до нього всього десять кілометрів.
А над усім — безмір'я блідо-синього неба, позолочене призахідним сонцем, яке небезпечно схилялося до громаддя каньйону Мзаб.
— За півгодини долі буде вечір, — озвався Бабула.
— Нам пора! — Гасанові пригадалася ніч під кайруанськими міськими мурами.
— Я не залишився б отут нагорі нізащо в світі! — вигукнув такий небоязкий Карембу.
— Ай справді, надто вже тут тхне кладовищем. Гайда звідси!
І, мов зненацька пригадавши всі оповідки, які їм довелося чути останнім часом, хлопці гайнули похмурими сходами, а опинившись на подвір'ї, почали гарячково шукати дірку в мурі, через яку дісталися сюди.
Ура! Вони знову стояли перед могутнім громаддям порожнього, страхітливого мінарета, що здіймався, мабуть, метрів на сто над їхніми головами. Аж рантом, невідомо звідки, перед ними з'явився старий.
— Хто тут? — спитав старий беззубим ротом. Він був сліпий.
— Троє хлопців, — пробелькотів Бабула, який один з-поміж усіх не втратив самовладання.
— Що ви тут шукаєте? Хіба це не заборонено суворо?
— Ми не знали про це, сіді, ми нетутешні! — пояснив Гасан.
— А звідки? — коротко спитав старий, хмурячись.
— Здалеку, сіді, аж із Тріполі.
— Із Тріполі? А знаєте ви, що чекає на того, хто зловживе сліпотою старої людини?
— Сіді-Захаріаш нам про це колись говорив… — обережно почав Гасан.
— Що це ти плутаєш? Який Захаріаш?
— Пробачте, шановний муедзине, не знаємо, як вас величати, бо ми тільки дві години тому приїхали караваном із Судану…
Старий насупився й ударив у два мідні келихи, які досі стискав обома руками і яких хлопці не помітили у великих складках рукавів халата. Звук, що розітнув тишу подвір'я, був схожий на тривожний удар гонга.
Позаду старого вмить розчинилися двері, і з'явилися два геркулеси.
— Чого ти бажаєш, батьку?
Забачивши підлітків, велетні вийшли на подвір'я. Старий владно зупинив їх.
— Я хочу знати правду! Спершу ви мені казали, що ви з Тріполі, а тепер обманюєте, начебто приїхали з Судану! Хіба в Судані є Тріполі?
— Авжеж нема, шановний! Тріполі, де ми живемо, — столиця бейлікату. Там народився я, Гасан-бен-Абу-ль-Гасан. Мій батько побожний купець, і його син розмовляє з вами. Я тут із Ташшою, на прізвисько Бабула, корчмарем із нашого міста, та з Карембу, гауса, сином Аль-Ассу. Всі ми троє — почет марабута Абу-Захаріаша. Він лишився в Іделес, звідки нас послали з важливим посольством до шейха Ель-Баби…