Цинкові хлопчики
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-573-8
- Переводчик: Тетяна Комлик
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Цинкові хлопчики». Краткое содержание книги:
Без цього роману вже неможливо уявити історію афганської війни й останніх років радянської влади На його сторінках розкрито правдиві реальні життєві сюжети про ту війну в спогадах тих, чиї життя розділилися на до і після, передано горе матерів «цинкових хлопчиків», які прагнули дізнатися правду про те, як і за що воювали та гинули в Афгані їхні сини.
Така реальність не дозволяє сприймати Республіку Білорусь як посткомуністичну вільну і незалежну державу.
Переслідування Світлани Алексієвич, чиї книги широко відомі у Франції, Великій Британії, Німеччині та інших країнах світу, не принесуть Республіці Білорусь нічого іншого, окрім набуття репутації комуністичного заповідника в посткомуністичному світі, і не нададуть їй іншої ролі, окрім незавидної ролі європейської Кампучії.
Вимагаємо негайного припинення будь-якого роду переслідувань Світлани Алексієвич і судового процесу над нею та її книгою.
Володимир Буковський, Ігор Геращенко,
Інна Рогачій, Михайло Рогачій,
Ірина Ратушинська
...Уже довго тривають спроби дискредитувати, і судовими позовами також, письменницю Світлану Алексієвич, яка всіма своїми книгами повстала проти безглуздя насильства і війни. У своїх книгах Світлана Алексієвич доводить, що людина — головна цінність у цьому житті, але її злочинно перетворюють на гвинтика політичної машини і злочинно використовують як гарматне м’ясо у війнах, що підступно розв’язують амбітні державні лідери. Нічим не можна виправдати загибель наших хлопців на чужій землі Афганістану.
Кожна сторінка «Цинкових хлопчиків» закликає: люди, не допустіть цього кривавого жахіття ще раз!
Рада Об’єднаної демократичної партії Білорусі
Із Мінська до нас надходять відомості про судове переслідування білоруської письменниці, члена Міжнародного ПЕНу Світлани Алексієвич, «винної» лише в тому, що вона виконала основну і непорушну місію літератора: чесно поділилась із читачем тим, що її непокоїть. Книга «Цинкові хлопчики», присвячена афганській трагедії, обійшла весь світ і здобула загальне визнання. Ім’я Світлани Алексієвич, її мужній і чесний талант викликають нашу повагу. Немає жодного сумніву, що, маніпулюючи так званою «громадською думкою», реваншистські сили намагаються позбавити письменників їхнього найважливішого права, закріпленого Хартією народного ПЕНу: права на вільне самовираження.
Російський ПЕН-центр заявляє про цілковиту солідарність зі Світланою Алексієвич, із Білоруським ПЕН-центром, з усіма демократичними силами незалежної держави і закликає органи правосуддя залишатись вірними міжнародним законам, під якими стоїть і підпис Білорусі, насамперед — Загальній Декларації прав людини, що гарантує свободу слова і свободу друку.
Російський ПЕН-центр
Білоруська Ліга прав людини вважає, що постійні спроби розправитися з письменницею Світланою Алексієвич шляхом судових процесів є політичним актом, спрямованим владою на придушення вільнодумства, свободи творчості і свободи слова.
Ми маємо дані, що в 1991–1992 роках різними судовими інстанціями Республіки Білорусь розглянуто близько десятка політичних справ, штучно переведених у галузь цивільного права, але за суттю скерованих проти демократично налаштованих депутатів, письменників, журналістів, друкованих видань, активістів громадсько-політичних організацій.
Ми вимагаємо припинити цькування письменниці Світлани Алексієвич і закликаємо переглянути подібні до цієї судові справи, ухвали за якими стали політичною розправою...
Білоруська Ліга прав людини
Почалась війна в Афганістані... Мій син щойно закінчив школу і вступив до військового училища. Усі ці десять років, поки інші сини перебували в чужій країні зі зброєю в руках, серце моє було не на місці. І мій хлопчик міг опинитися там. І неправда, що народ нічого не знав. Привозили в домівки цинкові труни, повертались до приголомшених батьків покалічені діти — це ж бачили всі. Звісно, по радіо і телевізору про це не говорили, у газетах про це не писали (нещодавно посмілішали!), але ж це відбувалось у всіх на очах. У всіх! А що ж тоді робила наша «гуманна» громадськість і ми з вами також? А наша громадськість вручала «великим» старцям чергові Зірки, виконувала і перевиконувала п’ятирічки (щоправда, у наших крамницях як було, так і лишалось порожньо), будувала дачі, розважалася. А вісімнадцятирічні-двадцятирічні хлопчики в цей часі шли під кулі, падали обличчям у чужий пісок і гинули. Хто ж ми такі? За яким правом ми можемо спитати в наших дітей за те, що вони там коїли? Хіба ми, котрі лишались тут, чистіші за них? І хоча їхні страждання і муки очистили від гріхів, а ось нам уже ніколи не очиститися. Розстріляні і стерті з лиця землі кишлаки, розорена чужа земля не на їхній совісті, а на нашій з вами. Убивали ми, а не наші хлопчики. Це ми — убивці і своїх дітей, і чужих.