Перстень Борджіа

Щойно підсох його одяг і щойно розвиднілося, а одне і друге сталося не зовсім рано, бо стояв морозяний початок березня і сонце сходило пізно і мляво, Петр відвідав першого лахмітника, котрий відчинив зранку свою крамничку, і за гроші, якими був щедро напханий шкіряний черес, одягнутий просто на тіло, купив одяг, непримітність якого здалась йому дуже, навіть винятково, вигідною, — сутану жебрущого ченця капуцина. Замаскований таким чином, а отже, й невпізнанний, у кольчузі, з гострою рапірою та двома пістолетами, схованими під сутаною, він доповнив своє спорядження, купивши не дуже показну, але міцну й, очевидно, витривалу лошицю місцевої, себто провансальської породи і, придбавши для неї відповідну упряж, пустився чвалом у крижаний дощ, — яким південний Прованс славиться у зимові місяці, дратуючи цим усіх, тимчасом як улітку від непам’ятних часів стогне через брак вологи, — до своєї суворої, але справедливої мети.

Проминувши папське місто Авіньйон, славетний міст якого, що нині веде в порожнечу, тоді ще був цілий, Петр відчув, що його добрий, терплячий кінь у милі і потребує заміни. Та перш ніж вони досягли найближчого села, кінь несподівано спіткнувся і впав на коліна. Петр зіскочив, аби допомогти йому встати; нещасна тварина пробувала це робити, але коли з останніх решток сил зводилася на тремтячі ноги, враз упала на бік, ніздрі забарвилися кров’ю, і вона здохла.

Оце так пригода, оце так програш, негідний Петра Куканя із Кукані. Лютий сам на себе й на сліпоту своєї жадоби помсти, яка змусила його переоцінити витривалість коня і на самому початку свого шляху через Францію загнати його до смерті, він поспіхом, бо наближалися сутінки, зняв усю упряж з нещасної кобили, закинув собі на плечі й рушив швидким і довгим солдатським кроком на північ, долиною Рони, лишаючи по праву руку передгір’я Альп, усіяні брилами, поміж якими траплялися гайки фруктових дерев. І тут його спіткала ще одна неприємність, бо за півгодини енергійної ходи, вийшовши з березового гайка, через який пролягала дорога, за якихось двадцять кроків перед собою побачив ченця в такій самій сутані капуцина, яка була й на ньому, — з таким же довгим вістрям каптура, яким капуцини зовнішньо різнилися від інших францисканців, — лише незмірно ветхою, латаною–перелатаною, вимащеною і обдертою. Чернець потихеньку простував, сховавши руки у з’єднаних рукавах сутани й насунувши каптур ледь не до половини обличчя, рішуче чалапав босими ногами по болоту й калюжах і неголосно, мелодійно щось мугикав собі під ніс.