Перстень Борджіа

— Ну, досить, бо зараз для нас настає блаженство вище й делікатніше, ніж радість зі співу, щастя, яке відчуває людина, звільняючись від самої себе, коли її принижують і плюють на неї.

І постукав п’ястуком у ворота низької, старої і згорбленої садиби, яка своєю важкою масою замикала зі сходу великий фруктовий сад. У кількох вікнах садиби світилося. Озвалося люте гавкання пса.

— Хто там? — проказав у пітьмі стурбований голос, коли капуцин постукав удруге і втретє.

— Двоє стомлених подорожніх просять притулку і шматка хліба, — сказав чернець. А голос відповів:

— Геть, волоцюги, чорти б вас ухопили, заброди, грім би вас побив, гультіпаки, голото вошива, злодюги смердючії Жане, замкни курку, а ви забирайтеся, лайдаки, лише час Божий марнуєте, а ми мусимо вас годувати! Щоб я вас не бачила, нікчеми, дармоїди, бо спущу пса!

— Voilà![24] — сказав чернець, і з його голосу було чути, що він усміхається. — Таке привітання знімає з людської душі тягар докорів сумління від власного марнославства, пихи й самовдоволеності. Кожний ляпас, кожна лайка, кожний стусан, завданий тобі, полегшить на десять років страждання в чистилищі, звичайно, якщо ти стерпиш усе без гніву й жадоби помсти. Ця стріла Божої любові й милосердя, проникши в морок несвідомості, що прикриває нутро самотньої і грішної людської істоти, ошуканої облудою своєї індивідуальності, наповнить її несказанною втіхою й любов’ю.

Петр лише зітхнув і не сказав нічого, навіть бровою не повів, він тримався пристойно і шанобливо, бо не міг не визнати, що ця зустріч із незнайомим капуцином була не фатальною, а зовсім навпаки: тільки–но б він зайшов у найближчий заїзд і замовив собі їжу й питво, кожен би відразу розпізнав, що він лише вдає ченця.

А чернець продовжував споживати те, на його думку, вище й делікатніше блаженство повною чарою, бо куди б він не загримав, куди б не постукав, ніде не отримав приязного запрошення і привітання, отож доки вони з Петром пройшли передмістям аж до мурів, з його посмертного рахунку було списано шістдесят років перебування у чистилищі. І лише коли вони проминули браму і пішли вуличками міста, котре від римських часів, коли ще йменувалося Араузією, славилося своїм знаменитим театром, їм усміхнулося щастя, бо зустріли громадянина, котрий весело озвався до них:

— Гей, побожні брати, чи отці, чи хто ви там, потребуєте шматок хліба і ковток вина для підкріплення сил? Отож знайте, що в мене саме народилася донька, якій я збираюся дати просте й побожне ім’я Марі–Клер, таке ж гарне, як і вона сама, а на відзначення цієї щасливої події запрошую вас до «Ключів святого Петра» на шмат козячого сиру і жейдлик[25] доброго рожевого винця. Не пощастило вам, що в мене народилася дочка, а не син, якого я хотів, щоб він колись успадкував мою фарбарню, найвідомішу в усій околиці, бо якби в мене був народився син, якого б я назвав Маріусом, бо якби він народився, а він же не народився, я б почастував вас не сиром, а жирними ковбасами, і не жейдликом, а глеком рожевого винця. Але вдовольніться сиром, як я вдовольнився дочкою, і ходіть зі мною, доки запрошую.