Перстень Борджіа

— Я вже думав про це, — мовив Петр, — на своїй посаді Знання Його Величності я продумав і зважив усі питання, які неодмінно виникнуть перед вами, мій мудрий володарю. Але в цій справі я покладаюся на незмірну могутність і силу вашої величності, яка доброзичливо ставиться до моїх замірів і планів…

— Дай мені спокій, — перебив його султан.

— Крім того, моя певність спирається на вірність і розум мого приятеля Ібрагіма, який чудово проявив себе як найвищий командир яничарів, здобувши не лише повагу, але й любов своїх людей і, врешті, на те, що організаційні нововведення, запроваджені мною, вже прижились і діють. Зрештою, я стверджую, що три місяці, яких, сподіваюся, вистачить, аби здійснити те, що я запланував, час недовгий, а, навпаки, вельми короткий, і, крім вашої величності, ніхто не мусить знати, куди я від’їжджаю і коли повернуся: завтра чи післязавтра. Гадаю, що повернуся назад ще раніше, ніж стане всім відомо, що мене немає на території Османської імперії.

Почувши це, султан заплакав.

— Бачу, марно було б забороняти тобі те, що ти задумав. Я мушу відступитися від тебе, хоча дуже звик до твоєї присутності: гаразд, іди по свого Джованні, на якому тобі залежить більше, ніж на будь–кому з людей, скільки їх є на світі, і вчини з ним якнайлютіше; якщо хочеш, мій головний кат порадить тобі, як убивають людей. Але спочатку присягни мені Аллахом єдиним, котрий всемогутній у всьому, що повернешся до Стамбула, як тільки закінчиш свою справу.

— Вашій величності, — сказав Петр, — добре відомо, що я не вірю в Аллаха і за свої дії можу поручитися лише своїм словом.

— Справді, я забув, що ти мусульманин лише honoris causa[22], хоча й поводишся завзятіше за найпалкіших правовірних, — мовив султан. — Та нехай, я знаю, що єдине твоє слово має більшу вагу, ніж десять присяг лицемірних підлабузників. Іди, і нехай твої дії супроводять ласкаві очі Всемилостивого.

— Нема божества, крім Нього, і все в Його волі, — пролунав голос недоумкуватого принца Мустафи, який під час усієї розмови з Петром сидів тихенько у своєму куточку й грався перловими чотками.

Потім, сказавши дружині, чорноокій Лейлі, що їде в просте службове відрядження, Петр попрощався з нею цілком по–буденному, навіть не сподіваючись, що за кожним його кроком пильно стежать, і відплив, переодягнутий простим матросом, на кораблі «Вендетта», який колись був гордістю його власної флотилії.