Перстень Борджіа

Султан задоволено заплющив очі.

— Добре сказано, привабливо й винахідливо. Але кого, скажи–но мені, ти так ненавидиш, втративши голову до такої міри, що відома красномовність повертається лише тоді, коли ти говориш про ненависть?

— Одного мерзотника, ім’я якого вам, мій щасливий володарю, нічого б не сказало, — відповів Петр. — Моя ненависть до нього, народившись із любові, бо він був моїм єдиним і найулюбленішим приятелем, триває вже майже шість років і, замість стихати, невпинно збільшується, живлячись усе новими й новими його віроломствами. Це він спричинився до того, що перстень Борджіа перейшов з його руки в руки папи, а потім на руку вашої величності. Султан закопилив губу.

— Еге, бачу, це поважна справа. Цей перстень, від якого я нещодавно з відразою і гнівом відмовився, було прикладено до листа, в якому папа давав мені повну волю чинити з островом Монте К’яра, що мені заманеться. Отже, твій приятель–неприятель також приклав до цього руку.

— Так. мій володарю, — підтвердив Петр. — Це з його вини я три роки провів у підземеллі, в темряві й смороді, але при цьому я навіть радів, що можу жити саме там, бо лихо і жаль у моєму серці були такі великі, що товариство скорпіонів і нечистих комах, які шукали захисток в моєму лахмітті, поцілунки п’явок, які пили силу з моїх м’язів і костей, моровий подих гнилих вод і невпинна боротьба зі щурами, яких я навчився трощити голими руками, все це мені було миліше, ніж стосунки з людьми. Такий був наслідок зради, мій всемогутній пане, вчиненої Джованні — таке ім’я мого недруга; але він сам не знає, що ця зрада викликала таке страшне лихо, що якби Бог був, небеса б над ним почорніли і з мороку линув би кривавий дощ: загибель величезного скарбу, довіреного мені, щоб я використав його для спасіння покоління Адамового.

— Що це був за скарб? — запитав султан.

— Речовина над речовинами, що перетворювала олово на чисте золото, а разом з тим і сильна вибухівка, яка спричинила зникнення острівця Монте К’яра, — пояснив Петр.

Султан заплескав.

— Аби я не знав сили твого розуму, то сказав би, що ти божевільний і мариш. Але так чи інакше, а цю речовину я хотів би мати.

— Я чекав цих слів вашої величності, — сказав Петр.

— Але мариш ти чи ні, — вів далі султан, — йдеться про стосунки й події чотирирічної давності. Як це так, що ти саме зараз знову згадав про того свого Джованні, якому я до певної міри заздрю, бо знаю, що мене, Пана Двох Святих Міст, ти ніколи не любитимеш так, як ненавидиш його, і що моя величність, найдобріша і найсправедливіша, тобі, невдячному, завжди буде набагато байдужіша за твого мерзотного Джованні. Як і чому ти згадав про нього саме тепер, та ще й так сильно, що геть змарнів і пожовк від прагнення повибивати йому зуби й розпороти живіт?