Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього

От кажуть — війна. Воєнне покоління. Порівнюють... Воєнне покоління? Та вони ж щасливчики! У них була Перемога. Вони перемогли! Це дало їм могутню життєву наснагу, енергію, якщо висловлюватися сучасними термінами, надпотужну наставленість на виживання. Вони нічого не боялися. Хотіли жити, вчитися, родити дітей. А ми? Ми всього боїмося. Боїмося за дітей... За внуків, яких ще нема. Їх нема, а нам уже страшно. Люди менше всміхаються, не співають, як раніше бувало, на свята. Не сам тільки ландшафт змінюється, коли на місці полів знов підводяться ліси, чагарі, а й національний характер. У всіх депресія... Почуття приречености. Для когось Чорнобиль — метафора. Гасло. А тут — наше життя. Просто життя.

Іншим разом думаю, що краще б ви про нас не писали. Не спостерігали збоку... Не ставили діагнозів: рідіофобія чи ще щось, не виділяли серед решти. Тоді б нас менше боялися. Не говорять же в домі ракового хворого про його страшну хворобу. А в камері довічного ув’язнення ніхто не згадує про термін... (Мовчить). Стільки наговорила, не знаю, треба воно вам чи ні... (Питає). Накрити на стіл... Пообідаємо? Чи боїтеся? Кажіть правду, ми вже не ображаємося. Всього набачилися.

Заходив до мене один кореспондент... Бачу: хоче пити. Я несу йому кухоль води, а він дістає з сумки свою воду. Мінеральну. Йому соромно... Виправдовується... Розмови в нас, звісно, не вийшло, я не могла з ним бути щирою. Я ж не робот і не комп’ютер. Не залізяка! Він п’є свою мінеральну воду, боїться до мого кухля доторкнутися, а я — душу йому виклади на стіл... Віддай йому свою душу...