Майдан. (Р)Еволюція духу
- Автор: Мухарский Антон Дмитриевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-966-97425-1-3
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Майдан. (Р)Еволюція духу». Краткое содержание книги:
Публічні інтелектуали, громадські діячі, філософи, історики, письменники, художники, герої й очевидці революційних днів української історії в щоденниках, есе й ексклюзивних інтерв’ю розповіли про темний і світлий бік Майдану, версії причин і наслідків, «білих плям» і таємничих збігів у подіях листопада-лютого 2014 року.
Видання розраховане на коло читачів, яким цікава контраверсійна точка зору на українську історію, політику і культуру.
Майдан. Мистецтво спротиву
Це зараз я можу з гордістю і на весь голос заявити, що особисто знайомий з людьми, які першими кинули коктейлі Молотова на вулиці Банковій 1-го грудня та спалили перший автобус на Грушевського 19 січня. Саме вони, в буквальному сенсі цього слова, запалили вогонь української визвольної революції, яку потім нарекли Революцією Гідності, або Революцією Духу. Усі мають вищу освіту (а дехто і дві), дітей, високооплачувану роботу та можливість подорожувати світом. Двоє з них архітектори, один режисер і продюсер, інший скульптор. Отакі люті і страшні радикали-екстремісти від мистецтва. І коли запитують: що спонукало їх одягти шоломи, респіратори, готувати запальну суміш і йти на барикади, підставляючись під кулі та світло-шумові гранати «Беркуту», то вони відповідають приблизно таке: «Ну, можливо, це почуття власної гідності, бо не може ж нормальна вільна людина терпіти все те жлобство і хамство, яке розповзлося нашою країною з приходом Януковича. Бо нас хотіли мати за скотину, а ми того не хотіли... Може, це природна реакція на брехню уряду, коли ми всі відчули себе ошуканими через непідписання угоди про асоціацію з Євросоюзом, бо це елементарне право людини боротися за свою волю зі зброєю в руках, коли інші методи перемовин з кримінальною владою вичерпані. Можливо, це почуття особистої відповідальності за майбуття своєї країни, а можливо, просто заїбала окупаційна промосковська зажрана влада». Варіантів відповідей у кожного може бути безліч, бо у кожного з тих, хто виходив на Майдан, хто боровся і бився, хто різав бутерброди, хто танцював і співав гімн або просто перед телевізором співчував, у кожного є своя відповідь — чому і для чого він це робив. Правда була одна: всі хотіли бути Людьми, а не рабами. А от війна була у кожного своя.
Особисто для мене вона розпочалася навесні 2010 року на приватному корпоративному святі на честь 50-ти річчя одного знаного регіонала, де я був ведучим і заробляв незлі гроші для всієї своєї численної родини. Зібралися майже усі — від Табачників до Пшонок, від Ківалових до Колісніченок разом із намісником Києво-Печерської Лаври Павлом та усіма святими для ПР обличчями типу Єфремова та Рибака, не виключаючи і декількох цілком опозиційних лідерів, що мене відверто здивувало. Був там і регіонал на прізвище Олійник, який (треба віддати йому належне) єдиний (!) виголошував свою вітальну промову українською. Я теж не втратив свого шансу і перейшов на українську. У залі відразу зафоркали, а один з очільників руху «тушок-тьотушок-тітушок» мусьйо Калашнікофф, не втримавшись, заголосив прямо з місця: «Гаспадін вєдущій, будьтє добри разговарівать по-чєлавєчєскі!» І очі в нас обох налились кров’ю: його — від обурення моїм публічним провокативним вибриком, мої — від елементарної образи. Це зараз легко казати: «Кинув би йому у морду той мікрофон!» або «Та плюнув би йому у обличчя!»... Зараз, коли їх вже майже нікого при владі нема. А тоді промовчав, проковтнув... Бо було страшно. Бо, здавалося, вони прийшли не на роки, на десятиліття, на цілу половину мого активного життя, ну, щонайменше років на 20-25, як Путін. І це розуміли всі довкруж. Бо ми втратили свій шанс, віддавши свою волю і свої надії в руки жлобкуватого хворого пасічника-сибарита, що разом зі своєю жлобкуватою кумівською зграєю поховав усі наші мрії і сподівання на чесне і гідне європейське життя, профукавши у пустопорожніх балачках весь наш креатив, захват і щирість помаранчeвої карнавалії.
Вони прийшли як цунамі, як сарана, як одне з великих лих єгипетських, про можливість якого знали всі, але не до кінця розуміли розмах його масштабів і наслідків. Комусь навіть здавалося, що в Україні, наче в Америці, склалася стала біполярна партійна система, де обидва боки врівноважують один одного і спроможні на компроміс. Але мій особистий компроміс закінчився саме у ту мить, коли того ж вечора, в перерві між виступами гурту «Любе» та Григорія Лєпса, до мене підійшла дружина ювіляра — молода гламурно-стразова білявка — і зашипіла своїм надутим пиздоротом: «Чтоби нікагда, слишитє, нікагда больше на мєропріятіях маєво мужа ви нє пєрєходілі на етот язик! Гості в шокє! Слишітє — ні-каг-да!» І коли мене на концертах або під час автограф-сесій питають: «Коли ж народився проект «Орест Лютий»? — я белькочу щось на кшталт: «Ну-у-у, це сталося після прийняття Радою закону про скорочення квоти української музики в теле— та радіоефірі, бо я зрозумів, що Україні оголошено війну в прямому сенсі цього слова, не кажучи вже про закон Ківалова-Колєсніченка». Хоча насправді передчуття майбутніх бойових дій з’явилося раніше.