Вирвані сторінки з автобіографії

Звичайно, письменницький будинок на Суворова, 3 (тепер він таким уже майже не є), його планування, метражі, оздоблення і т. і. - це «не до порівняння», як кажуть у Чернівцях, отими, елітнішими («цековськими», кажуть у народі дотепер) будинками в колонах, мармурі, із протизсувним і протиповеневим захистом. Колись я зайшла у випадково відчинені двері вестибюлю одного із тих «колосів». У мене мало не відняло мову, хоча й часу на особливі оглядини не мала - консьєржка (це слово тоді я знала лише із зарубіжної літератури) з поглядом проникливого чекіста швидко спровадила мене на вулицю. Але на той час це було перше моє знайомство із київською розкішшю житла вибраних.

А в письменницькому будинку все було, як скрізь. Ну, трохи, зовсім трохи, інакше: хіба лише дуже чисто. Але лише до того часу, поки у наш під'їзд не занадилися на перервах учні із школи у дворі, після чого на всіх поверхах і в приміщеннях сміттєпроводу можна було збирати жменями використані шприци, або натрапити на бомжів. Отоді письменницький будинок скинувся па охорону, і у нас появилося чотири дуже привітні і хазяйновиті консьєржки. Але це вже було у наступному столітті - 2000-го року.

Через надмірну завантаженість роботою тоді я лише ночувала вдома («ніч пригнала, ніч відігнала», - сказала би моя мама), і через те довший час не знала, в якому насправді будинку ми живемо. Як «розвиднилося» мені згодом, моїми сусідами тоді були Анатолій Дімаров, Юрій Мушкетик, Олекса Ющенко, Михайло Наєнко Станіслав Зінчук.

Дуже багато гарних людей тоді жило на Суворова, 3. Це вже згодом ми поріднилися з родиною Дімарових - і ніхто й ніколи не пригощав нас смачнішими наливками, ніж Анатолій Андрійович і Євдокія Несторівна. А як приміряв на мою шию коштовності із власноруч знайденого дорогоцінного каміння Анатолій Андрійович!.. Згодом сам В. Яворівський публічно казав, що Дімаров спродував неймовірної краси жіночі прикраси ручної роботи, подаровані ним колись своїй Дусі - бо статки у Дімарових (я свідок!) на той час були «більш, ніж скромні». І, коли би про це знала Ганна Герман, яка рекомендує українським письменникам жити скромно, «як Шевченко», то вона, безсумнівно, підтримала би навіть мене у моїй позиції, що межа скромності більшості українських письменників недалеко відбігла від межі бідності. Так, насправді, живуть усі совісні, не «фанерні», українські митці.