Вирвані сторінки з автобіографії
- Автор: Матиос Мария Васильевна
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: ЛА «Піраміда»
- ISBN: 978-966-441-176-6
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Вирвані сторінки з автобіографії». Краткое содержание книги:
Книга-дайджест «населена» багатьма відомими і невідомими людьми і подіями, які й складають історичну, психологічну, ідеологічну, культурну та побутову мозаїку українського життя перетину XX і XXI століть. Недаремно сама письменниця називає «Вирвані сторінки...» «не просто автобіографією, а стовідсотковою книгою про сучасність і сучасників».
Людоньки, люди, державні, не державні, будь-які! Ви у когось - із совістей нації, чи її безсовісників, або взагалі не-ідентифікованих читали щось подібне? Бодай приблизне ви чули за всі роки безберегої демократії і деспотії одночасно?! Хтось із справді винних шмагав себе (бодай би словами!) таким батогом?!?! Тільки дуже високі духом спроможні на такі самооцінки.
Але де ви їх наберете - високих, коли вони з утроби - карлики, що у шевців нарощують товщину своїх підошов і підборів, але не дбають про своє нелукаве ім'я? Ото-то... А ви кажете - совісті нації... Безличники вони і безсовісники, казала моя бабця із чотирма класами румунської школи, а ви їх - замість Кобзаря мало не під образи!
Ви розумієте так, як я - оте Драчеве «а Дзюба був героєм тоді. І тепер є», чи ви розумієте інакше? Думаю, ми розуміємо однаково.
...Одні дотепер вважають крок Лукаша на захист Дзюби ексцентричним, здійсненим у стані «афектації», нераціональним. Інші кажуть про шкоду для самого Дзюби такого вчинку Лукаша. Але так можуть міркувати бухгалтери життя - ті, хто не чув ні про Дон Кіхота, ні про моральний вибір; хто не знає, що значить вчинок у час біди іншого; хто прораховує, як на рахівниці, наслідки кожного свого кроку - і пристосовується, пристосовується, мімікрує, самознищується. Хто живе лише з увімкненим розумом. Але подумайте і порахуйте, скільки програшів зашали відомі усім нам люди, які привселюдно - але обов'язково у супроводі телекамер - клялися і клянуться дотепер. Неважливо, кому, і в чому, і чиїм ім'ям. Важливо, що вони завжди знаходять аргументи для своїх клятв, не зважаючи ні на що, окрім кон'юнктури.
І якщо по правді, то і на тоді, коли я дізналася, що ще можу вловити залишки цього нераціонального благородства у стінах найманої квартири на Суворова, 3/31, тобто на кінець 90-х років XX - початку XXI століття, а може, навіть і по сьогодні - для мене той вчинок Лукаша «борюкається» із філігранністю Лукашевих перекладів «Декамерона», «Фауста» чи «Балу в опері». Він може, вищий за «Фауста» українською. Бо «Фауста» можна прочитати в оригіналі. А ось вчинок, дію не можна перекласти ні на іншу мову, ні на іншу людину. Вчинок або є, або ніколи його не було. Не знаю... хай вибачать мені ті, хто думає інакше... У час тотального піару і популізму я не знаю жодного благородного вчинку людей великого польоту. Всі благородства живуть у простій людині.
І те, що так мені було написано Небесним Писарем - мешкати у колишній квартирі Лукаша, - мене якось, і правда, вдарило тоді, ніби струмом. Я в цьому вбачала певну містику, хоча й не схильна до таких речей над міру. Мені хотілося віднайти у тих стінах, які шість років були усе-таки до мене ласкаві, бодай дрібний знак, хоч щось, що сказало би про людину, чиїх фізичних слідів тут не лишилося аніскільки. Але мені конче потрібно було відшукати щось у цих стінах. Як у три свої рочки конче навіщось було добігти босою по снігу до корита з питною водою на хуторі Сірук.
СУВОРОВА, 3
...Для тих, хто не знає, варто сказати, що будинок на вулиці Суворова, 3 у столиці - суто письменницький. На радянські часи - елітний. Він затесався між трьох чи чотирьох будинків-колосів колишніх ЦК Компартії, Ради Міністрів і Верховної Ради УРСР, напроти самісінького столичного «фалоса» - пам'ятника перемоги, неподалік Києво-Печерської Лаври. Тоді, 1998 року, навкруг усіх цих будинків росло дуже багато зелені, веселіли чудові двори з дитячими майданчиками і т. і. Тут запросто можна було зустріти впізнаних із телевізора людей: відомі українські журналісти, що працювали колись по редакціях компартійних видань, співаки, артисти; зранку Олександр Ткаченко (той, що не перший, але й не другий) з руки годував голубів, і мій тато колись здивувався: не повірив, бо той був без охорони; тут нерідко можна було зустріти Вадима Гетьмана, і я добре пам'ятаю ранок наступного після його вбивства дня, коли міліцейське очіплення прискіпливо дивилося услід усім, хто проходив повз будинок, здається, під номером 11, і як один із міліціонерів попросив мене поквапитися додому (а я йшла із продуктового магазину, що був на розі Гетьманового будинку), щоб не викликати підозру.