Вирвані сторінки з автобіографії
- Автор: Матиос Мария Васильевна
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: ЛА «Піраміда»
- ISBN: 978-966-441-176-6
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Вирвані сторінки з автобіографії». Краткое содержание книги:
Книга-дайджест «населена» багатьма відомими і невідомими людьми і подіями, які й складають історичну, психологічну, ідеологічну, культурну та побутову мозаїку українського життя перетину XX і XXI століть. Недаремно сама письменниця називає «Вирвані сторінки...» «не просто автобіографією, а стовідсотковою книгою про сучасність і сучасників».
- Шановний добродію Х.Х.! Це не є арґументом і підставою для недопуску Y. до списку претендентів на Шевченківську премію! - а далі Іван Михайлович спокійно сів за стіл. І так, ніби щойно не було блискавиць, продовжив обговорення видавничого плану книжкової серії «Бібліотека Шевченківського Комітету», запросивши до цього добродія Х.Х.
Ви здогадуєтеся, чим закінчилася ця історія? Саме так: претендентові Y. була присуджена Національна премія України імені Т. Шевченка. Саме у час головування в Комітеті І. Дзюби.
Таких людей я знаю мало. Знаю багато інших. І що не інший - то «совість нації».
Я в дуже гарних стосунках із лауреатом Y. Моя повага до цієї людини не залежить від отого 40-річної давнини «краще б він був помер...» про Дзюбу. «Я там не сиділа», - повторюю Драчеве в усіх тих випадках, коли хтось береться , надто непримиренно судити інших у минулому часі, забуваючи при тому згадати своє, далеко не-бездоганне минуле в тому самому часі. Не беруся судити тих, хто не сконав по всіх кагебістських ізоляторах чи пермських таборах, а тимчасом сидів на чи під п'єдесталом, а не в тому самому ізоляторі... Я і справді не маю такої відваги - бо не маю морального права: я тоді пішки під столом ходила, точніше, ховалася маленькою під кухонним столом від грому. Але це не означає, що моє покоління не має права думати над тими речами, оскільки рикошетом вони обпалили і нас.
...Я не питала дозволу в Івана Михайловича на оприлюднення цих епізодів, але залишки моєї совісті кажуть, що саме таке і, можливо, саме сьогодні - в часи тотальної аморальності й безпринципності - таке не можна тримати в секреті чи для внутрішнього користування. Коли я читала Дзюбині «Спогади і роздуми на фінішній прямій», мене просто «косило» від того, з якою людською гідністю і рівністю, без тіні однозначного осуду, але й з якою само-правдою Дзюба пише про тих, хто запроторював його до в'язниці, хто вів слідство, хто сидів з ним у камері у ролі «підсадок», хто...
Не хочу переказувати. Ось воно, Дзюбине про те і тих, хто не може «вибачити йому (Дзюбі!) провокаторської ролі» і листа про помилування (Боже-Боже, які «неложні і чисті» уста звинувачують Дзюбу! Які перекинчики і пристосуванці!!!). Ви ще читали у когось про самого себе таке безжальне і таке болюче, як у Дзюби?! Ви багатьох «совістей» читали про муки власного сумління:
«Якби мене заарештували зразу після написання «Інтернаціоналізму чи русифікації?», я в ніякі розмови зі слідством не вступав би: моя позиція була однозначна, і я до всього був готовий. Але минуло сім років. І багато що змінилося. І я не міг не змінитися за ці сім років, я внутрішньо розвивався, я ставив собі нові й нові завдання, а мене намагалися законсервувати, вганяли в мною змайстровану рамку, з якої я не мав права виходити. З мене, живої людини, робили «прапор», притому не ті, хто був мені справді близький, а ті, хто дуже поверхово розумів мене, чи й перекручував мої погляди на свій штиб, або й ті, хто накидав мені свою власну ксенофобію... ...вирішальним, що мене схилило до «Заяви», яка стала підставою для мого помилування, було відчуття безглуздості катастрофи (зрозуміє той хто уважно прочитає Шевченкові поезії з каземату...) і уявлення про те, що я можу зробити ще набагато більше, ніж зробив. Я розумів, звичайно, що мій крок буде шоком для багатьох. Але думав, що з часом усі побачать, заради чого я так учинив... почасти ця моя надія справдилася. Але перші дні і місяці після повернення додому були для мене психологічно дуже тяжкими. Хоч дехто вже в перші дні приходив до мене, щоб морально підтримати: Григір Тютюнник, Микола Лукаш, Віктор Некрасов, Толя Фуженко, Григорій Кочур, Сергій Параджанов, Олена Компан...
...Я справді розглядав «Заяву» як самозахист. Але об'єктивно воно виглядало не зовсім так. Адже я не тільки відкидав те, що мені приписували ті, до кого я потрапив у полон, але й декларував перегляд своїх поглядів. Я просив пробачення у влади: помилування, тому мене мучило не так те, що хтось із знайомих, побачивши мене, переходив на другий бік вулиці (з різних причин, хтось на знак зневаги, а хтось боявся бути поміченим у товаристві хоч і помилуваного, а все-таки «державного злочинця», за яким, безумовно, й далі стежать), - як мучило власне сумління. В ті дні я подумки казав собі: «Тепер я вже ніколи не зможу слухати Бетховена». Тобто: не зможу переживати героїко-патетичну музику - як колись. Не той стан душі. З часом ці хвилини гострого самоперекреслення не те щоб зовсім відступилися, але зайняли менше місце в суперечливих почуваннях. Проте слід свій залишили. І я вже ніколи не міг бути таким максималістом, раніше, і не поспішав осуджувати інших людей коли йшлося про питання їхньої долі. Максималістом маєш право бути щодо себе, а не щодо інших. І коли починаються звичні українські балачки: от, мовляв, той чи той - наша совість, - я кажу: не треба жити чужою совістю треба - своєю. Хоч це і важко». (Усі підкреслення мої. - М. М., с. 564-565).