Блакитне мереживо долі

Меррік подивилася на Еббі здивованим поглядом.

— Цікаво, про яку помилку йдеться.

— А от якби машина була без відкидного верху, це означало б підвищення.

— Це ж треба так, що мені наснилася саме з відкидним верхом, — сказала Меррік. — І весь світ знає, що ти проти цього весілля, тому не витрачай зайвих сил, Лінні Мей.

Меррік часто називала матір «Лінні Мей». І її тон видавав усе неприязне ставлення до вад матері: її сільської манери спілкування, дзвінкого голосу, мішкуватого одягу, неправильної вимови слів. Після цієї фрази Меррік Еббі стало шкода місіс Вітшенк, але сама Лінні, здавалося, і не образилася.

— Я просто сказала, — м’яко відповіла жінка, поклавши бамію у миску з молоком.

Меррік лише сильно затягнулася і видихнула дим у стелю.

— У будь-якому разі, — звернулась Еббі до Меррік, — після такого принаймні приємно прокинутися.

Меррік лише мугикнула у відповідь, не зводячи очей з вентилятора на стелі.

У будинку почулися голоси.

— Мерр? Ти де?

Меррік одразу сіла прямо і відгукнулася: «На кухні!».

Скрипнули двері і на порозі з’явилися Піксі Кінкейд та Медді Лейн, обоє були одягнені у шорти-бермуди, Медді тримала у руках велику світло-блакитну косметичку.

— Меррік Вітшенк, ти ще в халаті? — обурилася Піксі.

— Я прийшла додому лише після третьої години ночі, — відповіла Меррік.

— Ми теж, але уже майже десята година ранку! Ти що, забула, сьогодні у нас пробний макіяж!

— Я пам’ятаю, — коротко відповіла Меррік і загасила цигарку. — Що ж, пішли нагору і покінчимо з цим.

— Доброго дня, місіс Вітшенк, — запізно сказала Піксі. — Привіт, ммм… Еббі. Ще побачимося.

Медді лише махнула рукою, наче протерши вікно. Дівчата вийшли з кухні, ще якийсь час було чути цокотіння підборів Меррік, але згодом настала очікувана тиша.

— Мабуть, Меррік зараз дуже нервує, — сказала Еббі.

— Та, ні, вона така завжди, — доброзичливо відповіла місіс Вітшенк. Вона вже нарізала бамію і розмішала шматочки з молоком. — Колись вона була зарозумілою маленькою дівчинкою, а тепер стала зарозумілою великою дівчинкою. На жаль, я не можу цьому зарадити. — Лінні замовкла і насипала у суміш кукурудзяне борошно. — Інколи, — продовжила вона, — мені здається, що у нашому житті з’являються люди різних типів, розумієш, про що я? Є люди прості, і є складні. Вони тобі трапляються протягом усього життя. Меррік, наприклад, нагадує мою бабусю Інман, завжди чимось незадоволену жінку з гострим як бритва язиком. Вона завжди мене недолюблювала. А ось ти нагадуєш мені тітку Луїз, вона теж усім завжди співчувала.

— О, — сказала Еббі, — так, я розумію про що ви. Щось схоже на реінкарнацію.