Блакитне мереживо долі

Ред Вітшенк і його ще один друг Ворд Рейні стояли на газоні та розмовляли з двома робітниками. Один із них тримав пилку, а Ред та інші — сокири. Навколо них лежала величезна купа зрубаних гілок та шматків стовбура. Дерево, очевидно, було велетенським. І аж ніяк не вмирало, судячи з зеленого листя. Залишки стовбура все ще лежали біля ґанку, на перший погляд, метрів зо три заввишки, з рівним зрізом, що надавало цьому залишку вигляд колони.

— … вирішили, що приїде Мітч і скаже, скільки треба залишити, — говорив Ред чоловікові з пилкою.

— Та не захоче він нічого залишати. Навряд чи він буде витягати коріння з землі, залишиться надто велика дірка, — відповідав йому той.

— Думаєш, він привезе машину для подрібнення пеньків?

— Було б непогано.

Еббі гукнула:

— Привіт усім!

Хлопці повернулися.

— Привіт, Еббі, — сказав Ред, — привіт, Дейне.

— Привіт, — беземоційно відповів Дейн.

Еббі завжди вважала, що ім’я Реда не пасує до його зовнішності. Він мав би бути рудим і повненьким, з рожевою шкірою і ластовинням. А натомість він був чорно-білий, високий і худий настільки, що у нього стирчав кадик і кістки на зап’ястях (наче ручки шухляди). Сьогодні на ньому була футболка — більше дірок, ніж тканини — та штани хакі з брудними колінами. Його можна було прийняти за одного з робочих.

— Знайомтеся, це Ерл і Лендіс, — сказав Ред. — Це вони повалили дерево. ― Хлопці, не посміхаючись, кивнули, а Ворд лише підняв руку.

— Удвох повалили? — запитала Еббі.

— Ні, нам Ред допомагав, — сказав Ерл.

— Я лише підтримував, — сказав їй Ред. — Ніхто, крім Ерла та Лендіса, не знає, як разом із деревом не повалити все інше.

— Уклали, наче дитину у люльку, — задоволено сказав Лендіс.

Еббі глянула угору на навіс із листя над ними. Дерев залишилося багато і не помітно, що стало менше затінку, але все одно цього зрубаного дерева було дуже шкода. Його колоди виглядали цілком здоровими, а у повітрі пахло соком дерева, сильно і різко, як свіжою кров’ю.

Чоловіки продовжували обговорювати, що робити з пеньком. Ерл вважав, що треба просто зрізати стовбур під корінь та й усе, а Лендіс пропонував дочекатися Мітча.

— А поки давайте порубаємо великі гілки, — сказав Лендіс і, на підтвердження слів, поставив ногу на найближчу гілку і замахнувся сокирою. Еббі подобалося слухали розмови робочих, вона відчувала себе дитиною, як колись, коли сиділа у батька на прилавку, гойдала ногами і вдихала запах металу і машинного масла.