Блакитне мереживо долі

— Я б дуже хотіла, щоб ти прийшла! Мені так потрібна підтримка.

Еббі всміхнулася.

— Меррік змусила мене купити жовту сукню у магазині «Гатцлер», — розповіла Лінні. — Я у ній, наче хвора на жовтяницю, але Меррік дуже наполягала. У неї, як і у батька, своє бачення, — жінка насипала кукурудзяне борошно в іншу миску.

— Я просто боюся, що нікого там не знатиму. Знайомі Меррік старші за мене.

— Я й сама їх не знаю, — сказала Лінні. — Будуть її друзі з університету, усі немісцеві.

— А хто з вашої родини приїде? — запитала Еббі.

— Що ти маєш на увазі?

— Дідусі-бабусі? Тітки-дядьки?

— А… у нас нікого немає, — відповіла місіс Вітшенк зовсім без жалю.

Еббі трохи почекала продовження, але Лінні відміряла необхідну кількість солі.

— Тож я все одно подякувала Редові за пропозицію, — сказала Еббі. — Приємно знати, що у разі необхідності хтось зможе мене підвезти.

Досить, треба вже просто погодитися і покінчити з цим. Зрештою, це лише півсуботи — маленька частина її життя. Суботи після ночі з Дейном. Якщо вона проведе з ним ніч. Вона уявляла, як він скаже: «Ти ж не залишиш мене після того, як ми…».

Після того як ми…

Еббі подивилася на свою спідницю і вирівняла її на колінах.

— Як твоя робота? — спитала Лінні. — Тобі все ще подобаються кольорові діти?

— Так! Я їх просто обожнюю.

— Мені стає так страшно, коли я думаю, що ти ходиш у той район, — сказала місіс Вітшенк.

— Там немає нічого поганого.

— Але ж це бідний район, хіба ні? Люди там бідні, мов церковні миші. Лише й чекають, щоб у когось щось поцупити. Клянуся, інколи тобі не вистачає здорового глузду і ти не усвідомлюєш небезпеки.

— Але я не боюся цих людей!

Лінні Вітшенк лише похитала головою і поклала бамію на дощечку.

— Що за світ, що за світ, — сказала Еббі.

— Що ти кажеш, люба?

— Це репліка відьми із «Чарівника країни Оз». Не чули, у центрі нова вистава? Вчора ввечері ми з Дейном ходили подивитися. Там відьма кричить: «Я тану! Я тану! Ох, що за світ, що за світ!».

― Так, пам’ятаю це «я тану», — відповіла Лінні. — Я водила Реда і Меррік у кіно, коли вони були маленькими.

— Так, а потім йдуть слова «що за світ», я повертаюся до Дейна і кажу: «Я ніколи не чула цього раніше! Я уявлення не мала, що це каже вона!».

— Я також, — відповіла Лінні. — Звучить якось жалібно.

— Саме так, — відповіла Еббі, — і після цих слів мені одразу стає її шкода, розумієте? Мені здається, що люди, які здаються нам страшними, насправді просто нещасні.

— Ох, Еббі, борони тебе Боже, — засміялася місіс Вітшенк.

* * *

Почувся гучний стукіт гострих підборів.

Хтось спустився сходами, вийшов у вітальню, потім перетнув їдальню — і у дверях кухні з’явилася Меррік у червоному атласному кімоно та червоних із пір’ячком капцях на підборах. Великі металеві бігуді вкривали її голову, наче шолом космонавта.