Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова

На відміну від свого батька, Моргентау-молодший, разом з іншими, закликав до термінових заходів для запобігання «повному знищенню євреїв у підконтрольній німцям Європі». У разі бездіяльності{351} адміністрація нестиме часткову відповідальність. «Нью-Йорк Таймс» опублікувала перші статті{352} про табори смерті у Польщі, зокрема статтю, яка висвітлювала убивства у Львові у Янівському концтаборі. Комісія у справах біженців війни{353}, створена Рузвельтом кілька місяців тому, надрукувала більш детальну доповідь під назвою «Німецькі винищувальні табори Аушвіц і Біркенау».

Ось у такому плідному середовищі, врешті, у листопаді 1944 року виходить книга Лемкіна. Перша рецензія з’явилася у «Вашингтон Пост» 3 грудня, а місяць по тому «Нью-Йорк Таймс» присвятила титульну сторінку свого розділу книжкових оглядів статті з позитивною оцінкою і гострим болем. «Дуже цінний довідник», — писав Отто Толішус, пулітцерівський лауреат і колишній кореспондент газети у Берліні, щоправда з прикрістю зауваживши, що книга заслуговує на більш широку аудиторію, ніж може собі дозволити її «суха буква закону». Він також перейнявся серйознішими питаннями, заперечуючи тираду Лемкіна проти німців і його твердження, що жахливі злодіяння виявляли «становлення мілітаризму з вродженої порочності як характерної особливості німецької нації». Він також заперечував твердження Лемкіна про те, що «переважна більшість німецького народу привела Гітлера до влади шляхом вільних виборів»{354}, відзначивши з іронією, що Лемкін прагнув захистити певні групи, звинувачуючи інші.

Здебільшого відгуки були схвальні, але не всі оцінили фокусування на групах. В одному з архівів я натрапив на гнівного листа, якого Лемкін отримав від Леопольда Кора, австрійського біженця-науковця (видатна особистість, йому належить ідея «мале — це чудово», яку ширше популяризував один із його учнів, Е. Ф. Шумахер). До листа Кор додав свою рецензію книги, яку вирішив не публікувати. «Правління держав “Осі”» є надзвичайно цінною книгою, — писав Кор у цій чернетці рецензії, — але небезпечною»{355}. Лемкін вибірково використовує факти, а його напади мали б спрямовуватися на нацистів, а не на німців («д-р Лемкін жодного разу не згадує про націонал-соціалізм», нарікає Кор, хоч це є не зовсім точним, оскільки в розділі «геноцид» цей термін згадується, втім, лише один раз).

Кор також нарікав, що книга справляє враження політичного журналізму, а не наукової праці, оскільки Лемкін зосереджується головно на тих фактах, які підтверджують його упереджену думку, даючи лише часткову ілюстрацію. Це був «прусський метод написання історії». Проте найсильнішої критики зазнав 9-й розділ, який, можливо, є «найцікавішим», але демонструє глибокі недоліки. Роблячи групу «головним бенефіціаром» захисту і міжнародного права, Лемкін потрапляє у пастку, застосовуючи таке «біологічне мислення», яке призвело до антисемітизму і антигерманізму. Кор казав Лемкіну, що той помиляється, зосереджуючи свою увагу на відповідальності груп, а не окремих осіб, і повинен натомість застосовувати такий підхід, де «індивід, а не група, є об’єктом головної уваги». Шлях, на який він став, «навіть якщо й не завжди закінчується на Гітлерові, веде до нього».