Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова
- Автор: Сендс Філіп
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-440-0
- Переводчик: Павло Мигаль
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова». Краткое содержание книги:
Чому Львів став точкою відліку сучасного міжнародного права? Який стосунок до цього мають найвидатніші юристи-міжнародники Лаутерпахт і Лемкін, чиї зусилля привели до того, що терміни «злочини проти людяності» та «геноцид» включили до суду у Нюрнберзі? Вибудовуючи потужну подорож-медитацію, у якій на шляху пам’яті злочини й провини залишають шрами у поколіннях, з прогалинами, що завжди будуть таємницями інших, автор врешті знаходить й для себе несподівані відповіді на питання про свою сім’ю.
У цій книжці — спроба поговорити про минуле, в ній відчитаєте водночас історичну детективну історію, історію родини й законний трилер, у якому Філіп Сендс подорожує між минулим і сьогоденням, переплітаючи кілька історій в одне ціле.
Лемкін був фізично та емоційно виснажений, однак продовжував розмірковувати над практичною перспективою. Чинні міжнародні норми були недостатніми; потрібно було щось нове. Новий термін супроводжувався новою ідеєю загальної угоди для захисту груп від знищення, для покарання винуватців у будь-якому суді світу. Країни більше не мали б поводитися зі своїми громадянами так, як захочуть.
Перші кілька місяців 1944 року Лемкін провів у Вашингтоні{349}, писав статті, працював консультантом, а також вдосконалював свої знання на юридичному факультеті Джорджтаунського університету (йому краще вдавалося кримінальне право, аніж конституційне, з якого він отримав дуже низьку оцінку — «D»). Того літа, чекаючи на видання книги, він отримав обнадійливу звістку про вирішальний поворот у воєнних діях. Швидко просуваючись на захід, Червона армія наприкінці липня взяла Лемберг, Жолкєв і Вовковиськ. Було виявлено жахливі звірства, скоєні німцями. У серпні російський журналіст Василь Гроссман у своїй статті «Пекло у Треблінці», яку він підготував до часопису Червоної армії, описував, на що вони натрапили. «Як таке могло відбуватися? — запитував Гроссман. — Чи це склалося природно?{350} Чи це результат спадковості, виховання, навколишнього середовища, чи це вплив зовнішніх умов? Це історична доля чи це злочинна діяльність німецьких лідерів?»
Такі питання і розповіді про ці жахіття мало-помалу спровокували певний ефект в Америці, особливо з огляду на попередження Яна Карскі і Лемкіна, який був менш відомим. Президент Рузвельт доручив підготувати доповідь Генрі Моргентау-молодшому, синові чоловіка, який у листопаді 1918 року повідомляв про єврейські погроми у Лембергу, що змусили Лаутерпахта вийти на барикади.
На відміну від свого батька, Моргентау-молодший, разом з іншими, закликав до термінових заходів для запобігання «повному знищенню євреїв у підконтрольній німцям Європі». У разі бездіяльності{351} адміністрація нестиме часткову відповідальність. «Нью-Йорк Таймс» опублікувала перші статті{352} про табори смерті у Польщі, зокрема статтю, яка висвітлювала убивства у Львові у Янівському концтаборі. Комісія у справах біженців війни{353}, створена Рузвельтом кілька місяців тому, надрукувала більш детальну доповідь під назвою «Німецькі винищувальні табори Аушвіц і Біркенау».
Ось у такому плідному середовищі, врешті, у листопаді 1944 року виходить книга Лемкіна. Перша рецензія з’явилася у «Вашингтон Пост» 3 грудня, а місяць по тому «Нью-Йорк Таймс» присвятила титульну сторінку свого розділу книжкових оглядів статті з позитивною оцінкою і гострим болем. «Дуже цінний довідник», — писав Отто Толішус, пулітцерівський лауреат і колишній кореспондент газети у Берліні, щоправда з прикрістю зауваживши, що книга заслуговує на більш широку аудиторію, ніж може собі дозволити її «суха буква закону». Він також перейнявся серйознішими питаннями, заперечуючи тираду Лемкіна проти німців і його твердження, що жахливі злодіяння виявляли «становлення мілітаризму з вродженої порочності як характерної особливості німецької нації». Він також заперечував твердження Лемкіна про те, що «переважна більшість німецького народу привела Гітлера до влади шляхом вільних виборів»{354}, відзначивши з іронією, що Лемкін прагнув захистити певні групи, звинувачуючи інші.
Здебільшого відгуки були схвальні, але не всі оцінили фокусування на групах. В одному з архівів я натрапив на гнівного листа, якого Лемкін отримав від Леопольда Кора, австрійського біженця-науковця (видатна особистість, йому належить ідея «мале — це чудово», яку ширше популяризував один із його учнів, Е. Ф. Шумахер). До листа Кор додав свою рецензію книги, яку вирішив не публікувати. «Правління держав “Осі”» є надзвичайно цінною книгою, — писав Кор у цій чернетці рецензії, — але небезпечною»{355}. Лемкін вибірково використовує факти, а його напади мали б спрямовуватися на нацистів, а не на німців («д-р Лемкін жодного разу не згадує про націонал-соціалізм», нарікає Кор, хоч це є не зовсім точним, оскільки в розділі «геноцид» цей термін згадується, втім, лише один раз).
Кор також нарікав, що книга справляє враження політичного журналізму, а не наукової праці, оскільки Лемкін зосереджується головно на тих фактах, які підтверджують його упереджену думку, даючи лише часткову ілюстрацію. Це був «прусський метод написання історії». Проте найсильнішої критики зазнав 9-й розділ, який, можливо, є «найцікавішим», але демонструє глибокі недоліки. Роблячи групу «головним бенефіціаром» захисту і міжнародного права, Лемкін потрапляє у пастку, застосовуючи таке «біологічне мислення», яке призвело до антисемітизму і антигерманізму. Кор казав Лемкіну, що той помиляється, зосереджуючи свою увагу на відповідальності груп, а не окремих осіб, і повинен натомість застосовувати такий підхід, де «індивід, а не група, є об’єктом головної уваги». Шлях, на який він став, «навіть якщо й не завжди закінчується на Гітлерові, веде до нього».