Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)

«А і справді, — подумала Люсі, — вже коли дерева танцюють, то й танок у них має бути саме древнім і деревним!»

Люсі підійшла вже близько й не зчулась, як опинилася поміж дерев. Перше ж дерево, на яке вона глянула, здалося їй зовсім не деревом, а довготелесим селянином із здоровенною кудлатою бородою та кучмою волосся на голові. Люсі, певна річ, не злякалася (вона ж бачила таке й раніше), а ось читач, якби опинився на її місці, з переляку міг би запросто зомліти, остовпіти, задеревіти чи ще щось подібне. А Люсі — ні. Вона ще раз подивилася на нього (тепер він здався їй знову деревом) та й пішла собі далі. Що ж, люди схильні звикати до чудес, і винуватити їх у цьому не випадає. А танцюючі дерева — явище досить не звичне й абсолютно не відоме в нашому світі (тому вчені досі його як слід не дослідили і не класифікували). Наприклад, досі ще не зрозуміло, як дерева пересуваються, бо пересуваються вони не поверхнею землі, а в якийсь особливий спосіб, наче ми, коли брьохаємо по коліно у воді. А ще ніяк не вдається прослідкувати той момент, коли дерево перетворюється на людину і навпаки. То вони здаються милими лісовими велетами й велетками, коли чародійство покликає їх до життя, то раптом знову перетворюються на звичайні дерева, одним словом — не збагнеш! Безперечно одне: коли вони є деревами, то, придивившись, помічаєш, що це якісь олюднені дерева; а коли вони є людьми, то і придивлятися нема потреби — люди з них, відверто скажемо, якісь нуднуваті, крислаті, вкриті листям чи голками, залежно від породи дерева.

— Ось вони й пробудилися! Чи майже пробудилися… — промурмотіла Люсі.

У нічному лісі, як ми пам’ятаємо, ні про що не можна робити висновки з цілковитою впевненістю. Зате Люсі була певна того, що вона прокинулася й навіть більше, ніж прокинулася. Усі її почуття загострилися, і вона стрімко линула поміж деревами, неначе в танці, й перестрибувала з боку в бік, аби її ненароком не зачепили її величезні партнери. Проте самі вони не надто займали її думки. Вона простувала туди, звідки її вабив любий її серцю голос.

Невдовзі вона проминула деревний танок по колу, до кінця так і не збагнувши, чи то рук, чи то віт торкалася вона в цьому незвичайному танці, і, вийшовши з переплетіння світла та тіні, потрапила на рівну, наче підстрижену галявину. Саме навколо цієї галявини і водили свій танок по колу дерева, а на галяві — о, чудо! — був він, велетенський Лев, сліпучо білий у місячному сяйві, з величезною тінню позаду. Він міг здатися навіть кам’яним, коли б китиця його хвоста не посіпувалася й не била по землі.

На думку гнома, лев міг бути дружнім, а міг бути і ворожим (друге — куди з більшою ймовірністю), та Люсі такі гадки не обсідали. Вона кинулася Левові в обійми, оповила руками його шию та занурилася обличчям у густу шовковисту гриву.

— Аслане, Аслане, нарешті ти тут, — схлипувала вона з радощів.

Велетенський звір перекотився на бік, аби Люсі могла влаштуватися зручніше, а вона поклала голову йому на лапу. Тепле дихання долинуло до дівчинки, і Лев торкнувся язиком кінчика її носа. Люсі дивилася і не могла надивитися на нього.

— Радо вітаю тебе, дитинко, — промовив Лев.

— Аслане, Аслане, відтоді як ми не бачилися, ти став ще більшим і прекраснішим!

— Просто ти, дитинко, подорослішала, — відповів він.

— А мені здалося… Та ні, мені зовсім не здалося — ти на ділі став більшим!

— Річ аж ніяк не в мені, моя дитинко. Це ти з кожним роком підростаєш, і з кожним роком я здаюся тобі все більшим і більшим…

Люсі була до того щаслива, що їй ба навіть не хотілося говорити, хоча сказати необхідно було дуже багато. Тоді заговорив Аслан:

— Люсі, — сказав Він, — ми не можемо довго сидіти тут. Не забувай — у вас важлива справа, а ви й так згаяли сьогодні чимало часу.

— А знаєш чому? — вигукнула Люсі. — Я їм сказала, а мені ніхто, ніхто не повірив! Але ж я бачила тебе так чітко, а вони, вони…

Люсі не знаходила слів від обурення, аж раптом вона почула глухе ричання й побачила, як кінець левового хвоста роздратовано забарабанив по землі.

— Ой! Вибач, — зрозумівши натяк, схаменулася вона, — я аж ніяк не хотіла їх картати, я просто забулася — і все! Я більше не буду! Слово честі! Але ж я не винна, що…