Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)

Рішення рухатися дном розколини (ухвалене без голосування) мало одну безперечну перевагу: у дітлахів нарешті з’явилася упевненість, що тепер уже ніяка сила не змусить їх збитися з дороги. Після зустрічі зі смеріччям усі так боялися заходити далеко в ліс, що майбутні випробування здавалися їм веселою прогулянкою. Що ж, у чомусь діти, напевно, мали рацію. Шлях через ліс, де несподівана стежина чи густі зарості ожини, чи звичайне повалене дерево, чи болото, або корчастий густий підлісок так і силкуються затримати подорожніх, а то й завести невідомо куди, загрожував їм безнадійним запізненням. Але й мандри дном розколини, де струменіла Стремінка, так само стали не найприємнішим маршрутом, принаймні для людей, що поспішають. Інша справа, коли б вони вибралися сюди на пікнік із чаюванням — о, тоді кращого місця годі було шукати: гримкі водоспади, срібноструменні каскади; глибокі бурштинові заводі й кругляки, порослі водоростями, немов оздоблені малахітом; береги, вкриті квітчастими килимами духмяних трав і вічнозелених мохів, килимами, у яких нога потопає аж по кісточку; та чудернацькі папороті, над якими застигли в повітрі скляні бабки зі смарагдовими очима, — воістину це було місце невимовної краси. Часом над головами подорожніх зависав шуліка, а одного разу (принаймні так стверджували Пітер і Тіквік) високо в небі кружляв величезний орел. Та дітей і гнома не вабили принади природи, їм кортіло щонайшвидше дістатися до Великої ріки. Звідти рукою сягнути до Беруни, а там уже — й до кургану.

Ось так вони йшли-йшли, а дорога ставала все важчою та важчою. Доводилося дертися по камінню, а не ступати по гальці. Береги зсувалися, потік шумів десь унизу, тепер мандрівники рухалися кам’яним карнизом. «Недільна прогулянка» перетворилася на альпійський похід. Тепер будь-яка необачність на слизькій скелі загрожувала падінням у розкотисту пітьму, де ревіла й вирувала невидима ріка.

Марно вдивлялися подорожні у прямовисні скелі в надії побачити розколину, щоб піднятися нагору, — здавалося, що скелі знущаються з них: адже варто дітлахам опинитися на тому боці, і попереду на них чекав короткий плавний спуск і легкий променад прямцем до штабу Каспіана. Звикнувши до способу пересування, коли однією рукою краще триматися за стіну, хлопці й гном завели розмову про те, що непогано було б розпалити багаття та підсмажити ведмежатини. У відповідь Сьюзан візказувала лише одне: «Треба йти, йти і йти… аж доки не закінчиться цей «звірський» ліс, а до того про ведмежатину краще геть-чисто забути».

А Люсі до того виснажилася й була не в гуморі, що її аж ніяк не обходило, чим закінчиться суперечка. А втім, вона мала рацію: хто що там собі думає-вважає, не мало аніякої ваги, адже сухих дров на карнизі все одно не було. Зрештою, на цю невеличку прикрість зважили й хлопці. І відтак далі балачки точилися навколо того, а чи таке вже й бридке сире м’ясо, як про це кажуть кухарі та пишуть куховарські книжки? На що Тіквік пробубонів, що так воно і є.